Ілларіон Павлюк - Білий попіл

class="p1">— Що там? — налякано запитав Котелок.

Від несподіванки я здригнувся.

Побачивши комічне перелякане лице свого супутника, змусив себе відкинути марновірний острах.

— Родова крипта нашого сотника, — відповів я так безтурботно, як тільки міг. — До речі, там має спочивати його дочка Соломія. Тож це слушна нагода з’ясувати, чи існувала вона насправді. Достатньо прочитати надгробні написи.

Ми були за двадцять кроків від входу, і я бадьоро рушив доріжкою між могилами. Хоча, мушу зізнатися, почувався не так бадьоро, як хотів показати. Котелок наздогнав мене й поклав могутню руку мені на плече.

— Не треба туди заходити, — мовив благально.

— Та прокукурікав уже твій третій півень! Просто тут не чути.

Я хотів іти далі, та його пальці міцно стиснули моє плече.

— Погляньте! — він показав на двері.

Я придивився, та не помітив нічого, що могло б мене насторожити.

— Що? — спитав трохи роздратовано.

— Замок, — сказав він.

І справді, на тяжких різьблених дверях склепу висів ланцюг, на якому теліпався доволі великий навісний замок.

— І що? — запитав я.

— Навіщо замикати гробницю? — тихо мовив Котелок.

— Ну… Не знаю… Може, там коштовності якісь…

— Ви справді думаєте, що хтось наважиться їх викрасти? На хуторі? У сотника?! Просто з родинної крипти?!

— Та годі тобі, — сказав я і посунув вперед.

Котелок навіть не ворухнувся. Я озирнувсь. Він дивився на мене очима побитого пса.

— Ходімо! — покликав я.

Здоровань нерухомо застиг на місці.

— Та чого ти боїшся? Ти ж не думаєш, що замок повісили, аби лиш…

— Отож… — Котелок нажахано перехрестився й ликнув слину. — Ходімо звідси! Щось я маю недобре передчуття…

— Краще пошукай по кишенях шпильку, голку, дротину, що-небудь, — сказав я. — Якщо боїшся, я зайду туди сам. Ми ж хочемо знати, чи є там домовина його дочки?

— Послухайте мене, пане Білий… — благав Котелок. — Я ніколи не бачив, щоб склепи замикали на замок. А в такій глушині — то й поготів! Хочте вірте, хочте не вірте, а на це може бути одне пояснення: ці двері замкнули не від тих, хто захоче ввійти, а від того… Хто може спробувати вийти… Вийти зі склепу…

Я просто відмахнувся й рушив далі. Підійшовши ближче, я краще роздивився замок, що так налякав Олеся.

— Крипта незамкнена, — гукнув я Котелку. — Дарма ти боявся.

Важкий ланцюг із великим замком висів тільки на одному металевому кільці, а сам замок був відкритий.

Котелок усе ж таки наздогнав мене, хоч і плівся позаду. Ми підійшли. Ніяких табличок, крім напису «Сім’я Засухи», зовні не було.

— Тут зачекаєш? — запитав я.

Котелок вагався. Видно було, що він страшенно боїться, хоча дуже йому не хочеться чимсь виказати своє боягузтво. Врешті, він похитав головою і твердо рушив до входу.

Я поклав руку на кільце в дверях. Котелок шумно ликнув, потім зиркнув на мене і знітився, помітивши усмішку.

— Не дрижи, — і я потягнув двері.

Обидві стулки раптово розчахнулись, мало не вдаривши мене по голові, наче щось штовхнуло їх зсередини! Котелок відскочив на кілька кроків. У дверях бовваніла величезна постать, вона виступила з напівмороку, наче древній привид. Мені здалося, що ця істота — більш як два метри заввишки, — і вона була така кремезна та широка в плечах, що геть затулила собою вхід. Котелок чи то хлипнув, чи то придушено скрикнув. Я мимоволі набрав повні груди повітря, ніби перед стрибком у воду, й затримав дихання, витріщившись на примару.

Зблиснуло на сонці тяжке дуло пістоля, що поглипував своїм темним жерлом просто мені межи очі.

Правду кажучи, я навіть зрадів, побачивши зброю. Адже за мить до того я й справді мало не повірив, що переді мною постало щось надприродне.

— Що вам тут треба?!

Чоловік ступив уперед і, нарешті, вийшов на світло.

Це був Кисла Пика, який з переляку видався мені велетом, та й стояв він на кілька сходинок вище за мене. На його мордяці проступили подив і гнів. Услід за ним показався й візниця Семен, який стискав у руках штуцер. Семен хутко націлив рушницю на Котелка і, не обертаючись, ногою причинив за собою двері.

— Руки підніміть, — хрипко наказав кучер.

Ми мовчки виконали наказ. Я не міг вирішити, чи варто взагалі відповідати на запитання Кислої Пики, — врешті мене випередив Котелок:

— Облиш, Марку! Опусти пістоль! Ми ж з тобою скільки разом працювали!

— Стули пельку, — відрубав Кисла Пика. — Ідіть до виходу. Повільно!

Розвернувшись спинами до крипти, ми пішли посипаною гравієм доріжкою. Заскреготіли двері, потім — забряжчав ланцюг і клацнув замок.

Ми з Котелком перезирнулися, не розуміючи, що все це значить.

— Хто там у вас, хлопці? — запитав я, не обертаючись. — Сотник хоч знає, що ви оце робите?

— Заткнися, — гаркнув Кисла Пика.

Сотників тарантас, запряжений рудою кобилою, стояв неподалік од воріт, у затінку великого ясена. Кисла Пика, якого звали, як з’ясувалося, Марком, ліниво штовхнув мене дулом пістоля в спину, припрошуючи в такий спосіб сісти в екіпаж. Щойно ми з Котелком опинилися всередині, дверцята за нами захряснулися. Дзеленькнули ключі, і клацнув замок.

За кілька секунд екіпаж шпарко рушив.

— Ось тобі й замок на склепі… — сказав я сам собі.

Варто віддати належне Котелку, він не став добивати мене жодними репліками на кшталт: «А я ж казав!» — хоча міг би і навіть мав таке право. Ми їхали мовчки. Потім Котелок раптом озвався, ніби продовжував давно почату бесіду:

— А що ми такого зробили?! Були в шинку, на нас напали, ми дали драла… Зайшли на цей цвинтар… Випадково! У чім наша вина?!

— Боюся, тільки в тому, що побачили їх у крипті: Семена і цього…

— Марка.

— Ага. До речі, що в нього з лицем? Таке враження, що в чоловіка весь час болить зуб.

— Живіт, — сказав Котелок. — У нього виразка.

— Справді? Я просто так сказав…

Ми знову вмовкнули, — Котелок перший порушив тишу.

— І, головне, ми ж із ним завжди разом були! Я навіть вважав його за друга! А він — пістоля наставля! І — за що?

— Семен щоранку на цьому тарантасі возить кудись їжу. І тепер ми знаємо, куди… Цікаво, кого там держать. Якщо вже Хома Брут на волі… А ти й узагалі кажеш, що ніякої сотникової дочки не вбивали…

Я замовк, замислившись.

— То що? — не витримав Котелок.

— А хтозна, — зізнався я. — Та мені здається, що все тут — якась вистава. Я б не здивувався, якби врешті-решт з’ясувалось, що весь хутір збудували нашвидкуруч за тиждень до нашого приїзду.

— Як таке може бути? — здивувався Котелок. — Садибі самій — років сорок, якщо не більше! Повірте, я трохи тямлю в цьому. Та й взагалі…

— Та цить… — перебив я його. — Це ж я так… Хутір — справжній. Але ж убивство, якого не було…

Зненацька пролунало гучне «тпру!» — й тарантас зупинився.

За вікном виднівся ліс: ми стояли просто посеред дороги. Попереду залунали голоси. Я прислухався й заціпенів, упізнавши голос камердинера Теслі.

— Звідки так зарання? — запитав він.

— Як завжди, — почув Семенів голос. — А ви?

— Сищика нашого шукаємо. Не бачили бува?

Тиша. Котелок запитально поглянув на мене. Я самими губами прошепотів йому: «Вони». Здається, він мене зрозумів.

— Одшукався, — сказав Кисла Пика. — Якраз веземо.

Зовні загупали кроки, і я побачив єгеря з солом’яними вусами, який підійшов до дверцят і смикнув ручку.

— Замкнено! — сказав він.

Єгер притулив долоні до обличчя «човником» і припав до вікна, намагаючись розгледіти салон екіпажа. Ми з Котелком застигли. Зазирав і так,