Ю. Несбе - Поліція

— Пробачте, — він зробив невдалу спробу посміхнутися. — Оте ручне гальмо…

— Ти звикнеш до цього, — перервала його Беата і зробила таку ж невдалу спробу приховати нетерпіння. — Тож це наш кат поліцейських чи ні?

Столе Еуне випростався:

— Серійні вбивці можуть відходити від звичної схеми, якщо ти про це запитуєш. Але я не думаю, що ми маємо справу з імітатором, що розпочав з того місця, на якому перший, е-е-е, кат поліцейських зупинився. Як говорив Харрі, серійний убивця — це білий кит. Так що серійний убивця поліцейських — це білий кит у рожеву цятку. Двох таких немає.

— Значить, ми згодні з тим, що це один і той самий убивця, — зробила висновок Беата. — Але тюремний термін Валентина руйнує нашу теорію про те, що він відвідує місця своїх старих злочинів і повторює вбивства.

— Та все ж таки, — сказав Бйорн. — Це перший випадок, коли скопійовано спосіб первинного вбивства. Удар в обличчя, машина в річці. Це може мати якийсь сенс.

— Столе?

— Можливо, він відчуває, що став діяти краще, адже тепер він доводить вбивства до досконалості, повністю відтворюючи попередні.

— Припиніть, — прошипіла Катрина. — Ви говорите так, ніби він художник.

— А що? — вимовив Столе і запитально подивився на неї.

— Льонн!

Вони обернулися. По гравієвій стежці згори спускався чоловік у гавайській сорочці з тремтячим животом і кучериками, які підстрибували на ходу. Здавалося, що порівняно висока швидкість його пересування була викликана крутизною схилу, а не фізичною формою його тіла.

— Давайте забиратися звідси, — звеліла Беата.

Вони сіли в «амазон», і Бйорн утретє спробував завести двигун, коли в скло при пасажирському сидінні, на якому знаходилася Беата, хтось постукав вказівним пальцем.

Вона тихо застогнала й опустила скло.

— Рогер Єндем, — сказала вона. — У «Афтенпостен»[17] є питання, на які я можу відповісти «без коментарів»?

— Це третє вбивство поліцейського, — промовив чоловік у гавайській сорочці, важко дихаючи, і Катрина зробила висновок, що за фізичними кондиціями він поступається навіть Бйорну Гольму. — Ви знайшли хоч якісь сліди?

Беата Льонн посміхнулася.

— Б-е-з к-о-м… — по буквах вимовив Рогер Єндем, роблячи вигляд, що записує її відповідь.

— Ми поговорили з людьми. Зібрали деякі факти. Хазяїн бензоколонки розповів, що Міттет заправлявся у нього учора ввечері. Йому здалося, що Міттет був один. Чи означає…

— Без…

— …коментарів.

— Як ви гадаєте, начальник поліції накаже вам з цієї миті завжди ходити із зарядженою службовою зброєю?

Беата Льонн підняла брову:

— Що ви маєте на увазі?

— Службовий пістолет у бардачку Міттета взагалі-то… — Єндем нахилився і з підозрою оглянув інших, намагаючись зрозуміти, чи справді вони не мають в розпорядженні цієї базової інформації. —…Він не був заряджений, хоча поруч лежала ціла коробка патронів. Якби у нього був заряджений пістолет, він міг би врятувати своє життя.

— Знаєте, що, містере Єндем, — сказала Беата. — Насправді можете повторювати мою першу відповідь. І взагалі-то я б вважала за краще, щоб ви забули про нашу маленьку зустріч.

— Чому це?

Двигун запрацював з тихим бурчанням.

— Доброго дня вам, Єндеме.

Беата почала зачиняти вікно, але не досить швидко, отож вона почула насамкінець:

— Вам знаєте кого бракує?

Гольм натиснув на педаль газу.

Катрина побачила, як постать Рогера Єндема зменшується у дзеркалі заднього виду. Але вона дочекалася, коли вони минули Лієртоппен, і тільки потім вимовила вголос те, про що усі думали:

— Єндем має рацію.

— Так, — зітхнула Беата. — Але він більше не з нами, Катрино.

— Знаю, але ж ми повинні спробувати!

— Спробувати що? — запитав Бйорн Гольм. — Розкопати могилу людини, оголошеної мертвою?

Катрина невідривно дивилася у вікно на монотонний ліс, що тягнувся уздовж автостради. Вона згадала, як одного разу пролітала на вертольоті над цими місцями, над найбільш густонаселеним районом Норвегії, і як її вразило, що навіть тут місця такі лісисті й безлюдні. Місця, по яких не подорожують люди. Місця, де можна сховатися. Що навіть тут будинки подібні до маленьких вогників уночі, а автострада — до тонкої стрічки в непроглядній пітьмі. Що неможливо бачити усе. Що людина повинна уміти відчувати. Слухати. Знати.

Вони майже доїхали до Аскера, але весь цей час мовчали, і Катрина нарешті відповіла ствердно на питання, яке досі всі тримали в голові.

— Так, — сказала вона. — Нам його бракує.

Розділ 16

Катрина Братт йшла відкритою площею перед «Шато-Неф», штаб-квартирою Норвезького студентського союзу. Пишні свята, круті концерти, запеклі дискусії. Вона пам’ятала, що союз хотів створити собі саме такий імідж. І іноді йому це вдавалося.

Студентський дрес-код, відколи вона бувала тут, змінився напрочуд мало: футболки, джинси, окуляри ботаніків, старомодні куртки-дутики і «мілітарі». Упевненість у стилі одягу мала закамуфлювати невпевненість, брак старанності, властивий розумним ледарям, страх не утвердитися в соціальному і професійному плані. Але ці студенти були раді, що не належали до тих бідолах на іншому боці площі, до яких зараз прямувала Катрина.

Дехто з них зараз виходив їй назустріч зі схожих на тюремні воріт, що вели до території навчального закладу. Це були студенти в чорній поліцейській формі, що завжди здавалася трохи завеликою, як би щільно вона не сиділа. Катрина з великої відстані могла упізнати першокурсників: вони немовби весь час були зайняті тим, що намагалися утриматися в центрі свого форменого костюма. Їхні кашкети насувалися на очі так, що тінь від козирків закривала обличчя майже повністю — чи то для того, щоб приховати невпевненість, напустивши на себе суворість, чи то для того, щоб не зустрічатися з трохи зневажливими або навіть співчутливими поглядами студентів з іншого боку площі, справжніх студентів, вільних, самостійних, налагоджених критично по відношенню до системи, мислячих інтелектуалів. Студентів, які зачісували назад довге немите волосся, лежачи на сходах у променях сонця; які вивищувались від свого падіння, вдихаючи дим того, що студенти Поліцейської академії могли сприйняти як косяк.

Адже вони дійсно були молодими, кращими представниками суспільства, що мали право на помилки. Їм ще належало зробити свій вибір у житті, а в інших вибір був уже зроблений.

Можливо, так думала тільки Катрина, коли вчилася тут, і їй хотілося крикнути їм, що вони її зовсім не знають. Не розуміють, чому вона вирішила стати поліцейським і що вона збирається зробити зі своїм життям.

Старий вахтер Каспер Касперсен усе так само стояв у будці охоронця біля воріт, але якщо він і пам’ятав студентку Катрину Братт, то нічим цього не виказав, уважно вивчив її посвідчення і коротко кивнув. Вона пішла по коридору до лекційного залу повз двері кабінету, де було відтворене місце злочину. Там була