Луїза Мей Олкотт - Маленькі чоловіки

а Ден розповідав мені, що білки виривають його корінці та їдять, а я люблю рити землю, – відповів Роб, анітрохи не злякавшись думки про голодну смерть.

– А ще ми можемо ловити й смажити жаб. Мій тато їв жаб і каже, що вони дуже смачні, – жваво підхопила Нен, починаючи знаходити в ситуації привабливі сторони.

– Як же ми будемо їх смажити? Адже у нас немає вогню.

– Не знаю. Наступного разу я візьму сірники, – сказала Нен, дуже незадоволена, що їй не доведеться готувати на багатті.

– А не можна запалити світлячками? – запитав Роб, дивлячись, як вони, виблискуючи іскорками, швидко перелітали з місця на місце.

– Спробуймо!

Протягом кількох хвилин діти ловили світлячків і намагалися підпалити ними гілки. Потім Нен це набридло, й вона презирливо відкинула нещасного світлячка, який блищав щосили, намагаючись, мабуть, зробити приємність маленьким натуралістам.

– Тепер мама вже скоро прийде, – сказав Роб після чергової мовчазної паузи, під час якої вони дивилися на зірки, вдихали свіжий запах папороті та слухали стрекотіння коників.

– Не розумію, навіщо Бог зробив ніч – вдень набагато краще, – задумливо промовила Нен.

– Щоб спати, – відповів Роб і позіхнув.

– То спи тоді! – похмуро сказала Нен.

– Мені потрібне моє ліжечко… І як мені хочеться побачити Тедді! – вигукнув Роб, згадавши про будинок.

– Не може бути, щоб твоя мама нас знайшла, – пробурчала Нен, яка терпіти не могла чекати чого-небудь і була не в гуморі. – Зараз вже так темно, що вона нас не побачить.

– У погребі було ще темніше, а я так перелякався, що навіть не міг покликати маму, а вона все одно мене знайшла, – впевнено заперечив Роб, а потім раптом схопився й став вдивлятися в темряву.

– Ось вона, я бачу її! – вигукнув він і побіг так швидко, як тільки дозволяли йому його маленькі ніжки, до темної постаті, що повільно наближалась до них. Раптово малюк зупинився, повернувся і з жахом побіг назад із криком:

– Це ведмідь! Величезний, чорний!

На хвилину Нен зовсім впала у відчай, навіть її мужність здригнулася від слів про живого ведмедя. Вона вже зібралася бігти щодуху, коли страшний ведмідь раптом тихенько замукав, і страх Нен змінився радістю:

– Це корова, Роббі! Чорна корова, яку ми тут бачили вдень.

Корова здивувалася, побачивши на пасовищі маленьких дітей в такий невідповідний час, і зупинилася. Їй, мабуть, хотілося дізнатися, в чому тут справа. Вона дозволила погладити себе й дивилася своїми великими очима так лагідно, що Нен, яка не боялася ніяких тварин, крім ведмедів, вирішила її подоїти.

– Сайлес навчив мене доїти корів, а ягоди з молоком будуть дуже смачними, – сказала вона і, висипавши свою лохину в капелюх, сміливо взялася за справу. А в цей час Роб за її наказом повторював віршик:

Мила корівка, мила корівка,

Пригости молочком запашним.

Диви, он травинка, зелена травинка,

Хай буде сніданок смачним.

Але цей прекрасний твір не справив на корову бажаного впливу: її недавно подоїли, і вона змогла дати дітям геть мало молока.

– Забирайся геть, бридка, уперта корово! – крикнула невдячна Нен, переконавшись, що молока більше не буде.

І бідна корова, тихенько замугикавши, пішла.

– Вип’ємо по ковточку й підемо, – сказала Нен. – Ми поснемо, якщо сидітимемо на місці. А ті, хто заблукав, не повинні спати. Я одного разу читала історію про одну дівчинку, яка заснула на снігу й померла.

– Але ж зараз літо, снігу немає й тепло, – заперечив Роб, не обдарований такою уявою, як Нен.

– Все одно, ми краще пройдемо ще трохи й покричимо. А якщо ніхто не прийде, то сховаємося в кущах.

Але йти їм довелося дуже недалеко: Робу так захотілося спати, що він спотикався на кожному кроці й кілька разів падав. Нарешті Нен втратила терпіння.

– Якщо ти впадеш ще раз, я тебе відлупцюю! – гримнула вона, але дуже ніжно підняла бідного хлопчика: Нен була набагато грубіше на словах, ніж на ділі.

– Ні, будь ласка, не лупцюй! Це все мої черевики, вони жахливо ковзають, – сказав Роб, мужньо придушивши ридання, й додав так жалібно, що Нен розчулилася:

– Якби москіти не кусали мене, я, мабуть, поспав би, поки прийде мама.

– Поклади голову до мене на коліна, а я накрию тебе фартухом. Я не боюся ночі, – сказала Нен і сіла на траву, намагаючись переконати себе, що не варто звертати уваги на темряву, яка дедалі згущувалася, та таємничий шерех у кущах.

– Розбуди мене, коли прийде мама, – сказав Роб і за хвилину вже міцно спав.

З чверть години Нен сиділа, тривожно озираючись на всі боки, й кожна секунда здавалася їй годиною. Потім бліде світло показалося над пагорбом, і вона подумала:

«Мабуть, ніч вже пройшла й настає ранок. Я не спатиму й подивлюся, як сходить сонце. Коли воно зійде, ми зможемо знайти дорогу додому».

Але перш ніж місяць піднявся високо, щоб засмутити Нен, вона вже заснула, поклавши голову на високий кущ папороті, та бачила уві сні світлячків, блакитні фартухи, гори лохини, чорну корову, яка кричала: «Я хочу додому! Я хочу додому!» – і Роббі, який витирав їй сльози.

А в той час як змучені діти міцно спали, будинок Баерів охопила тривога.

Віз стояв біля огорожі рівно о п’ятій. Зібралися всі, крім Джека, Еміля, Нен і Роба. Кучером цього разу був не Сайлес, а Франц, і коли хлопчики сказали йому, що інші пішли додому лісом, він невдоволено завважив:

– Навіщо ж вони взяли з собою Роба? Йому слід було б їхати, а не йти пішки. Він втомиться від такої довгої прогулянки.

– Дорога лісом коротша, й вони понесуть його, – сказав Надутий Качан, якому хотілося швидше потрапити додому на вечерю.

– Ви точно знаєте, що Нен і Роб пішли з ними?

– Авжеж пішли, – сказав Томмі. – Я бачив, як вони перелізли через огорожу, й закричав на все горло, що скоро вже п’ять годин, а Джек крикнув мені, що вони підуть іншим шляхом.

– Ну гаразд, їдемо!

І віз із втомленими дітьми та повними кухлями лохини з гуркотом покотився додому.

Пані Джо стривожилася, дізнавшись, що повернулися не всі, й попросила Франца негайно з’їздити ще раз і привезти інших.

Усі вже повечеряли, коли повернувся Франц, запилений, розчервонілий і стривожений.

– Ну, вони повернулися? – крикнув він іще з алеї.

– Ні!

Пані Джо схопилася з місця з такою тривогою, що всі пішли за нею й оточили Франца.

– Я ніде не міг їх знайти, – почав він, але тут з-за рогу будинку показалися Джек і Еміль.

– А де ж Нен і Роб? –