Луїза Мей Олкотт - Маленькі чоловіки

сказав він, зупиняючись на хвилину, щоб перепочити. Йому здавалось, що збирати лохину зовсім не так весело, як він собі уявляв: сонце пекло, Нен стрибала з місця на місце, як коник, а ягоди вивалювалися з кухля Роба майже так само швидко, як він їх збирав, бо кухоль часто перевертався догори дном, коли він пробирався крізь кущі.

– В останній раз, коли ми тут були, – сказала Нен, – за цією огорожею було більше ягід, ніж тут, і вони були такі великі! А ще там є печера, де хлопчики розводили багаття. Хочеш, підемо туди? Там ми швидко наберемо повні кухлики, а потім сховаємося в печері, щоб всі нас шукали, – Нен не могла жити без пригод.

Роб погодився. Вони перелізли через огорожу, побігли полем і дісталися чагарнику. Поблизу протікав струмок, з якого вони із задоволенням напилися холодної води. Ягід справді було дуже багато, тож їхні кухлики швидко наповнилися.

– Ну, а тепер пішли в печеру, відпочинемо й поснідаємо, – сказала Нен, дуже задоволена, що все йде так добре.

– А ти знаєш дорогу? – засумнівався Роб.

– Звичайно, знаю. Я вже була тут колись і запам’ятала. Адже змогла ж я розшукати свою скриню!

Цей аргумент переконав Роба, й він, мужньо переступаючи через коріння й каміння, що траплялися на шляху, пішов за Нен. Після безлічі поворотів вони нарешті дійшли до невеликого поглиблення в скелі, де, судячи з почорнілого каміння, розводили багаття.

– Ось як тут добре! – вигукнула Нен і вийняла шматок хліба з маслом, який дещо постраждав, лежачи в кишені цієї юної леді разом із цвяхами, камінчиками та іншими необхідними речами.

– А як ти думаєш, вони скоро знайдуть нас? – запитав Роб. Це місце здавалося йому надто похмурим.

– Ні. Щойно я почую їхні голоси, одразу сховаюся. Як же це буде смішно, коли нас шукатимуть!

– А може, вони не прийдуть?

– Не турбуйся, я знайду дорогу додому й без них.

– А далеко до будинку? – запитав Роб, дивлячись на свої мокрі, подряпані черевички, які сильно постраждали від далекої дороги.

– Мабуть, кілометрів десять.

Знання Нен про відстані було досить умовним, але впевненості у своїх силах їй вистачало.

– Чи не краще нам відразу й піти? – запропонував Роб.

– Ні, я спочатку вичищу ягоди, – відповіла Нен і взялася за справу, якій, здавалося Робу, не буде кінця.

– Але ж ти сказала, що піклуватимешся про мене, – нагадав Роб, коли сонце раптом сховалося за пагорбом. Хлопчик глибоко зітхнув.

– Я дбаю про тебе, щосили дбаю. Не вередуй, малюк, я закінчу через хвилину, – сказала Нен, яка вважала п’ятирічного Роба мало не немовлям у порівнянні з собою.

І маленький Роб, неспокійно озираючись на всі боки, терпляче чекав, адже попри побоювання, які тривожили його, мав безмежну довіру до Нен.

– Напевно, вже скоро ніч, – сказав він наче сам до себе, коли його вкусив комар, а жаби почали свій вечірній концерт.

– Ой, і справді! – вигукнула Нен, піднявши голову й побачивши, що сонце заходить. – Ходім швидше, а то вони поїдуть!

– Я чув, як сурмили в ріг, тільки вже давно. Може, це нас звали? – сказав Роб, підіймаючись за своєю командиркою на крутий пагорб.

– А звідки сурмили? – раптово зупинившись, запитала Нен.

– Звідти, – і Роб показав у протилежний бік.

– Так підемо туди, їм назустріч, – скомандувала Нен і пішла, впевнено пробираючись крізь кущі. Щоправда, вона вже почала хвилюватися: тут було багато протоптаних коровами стежок, але вона не пам’ятала, з якого боку вони прийшли.

Діти йшли вперед, час від часу зупиняючись, щоб послухати, чи не засурмить ріг. Але ніхто не сурмив. До того ж те, що почув Роб, було зовсім не звуком рога – це просто замукала корова.

– Я щось не пам’ятаю, щоб ми проходили повз цю купу каміння, – сказала Нен, присівши на хвилинку, щоб відпочити й роззирнутися. – А ти пам’ятаєш?

– Я нічого не пам’ятаю, я хочу додому, – відповів Роб, і його голос затремтів.

Нен обняла хлопчика, намагаючись заспокоїти:

– Не плач. Коли ми вийдемо на дорогу, я понесу тебе.

– А де ж дорога? – запитав Роб і витер очі, які вже встигли наповнитися сльозами.

– Он за тим великим деревом. Саме з нього впав Нет.

– Так, це воно. Може, вони вже чекають на нас. Мені хотілося б поїхати додому. А тобі? – запитав Роб, і його обличчя прояснилось.

– Ні, мені було б приємніше піти пішки, – відповіла Нен, відчуваючи, що навряд чи їм доведеться на чому-небудь їхати, й заздалегідь готуючи себе до найгіршого.

Уже починало темніти. Вони знову пішли, але, підійшовши до дерева, побачили, на свій превеликий жаль, що це зовсім не те місце, де впав Нет, і що дороги ніде не видно.

– Ми заблукали? – тремтячим голосом запитав Роб.

– Не зовсім. Тільки я не знаю, в який бік іти, тому нам краще покликати кого-небудь.

Вони почали кричати поки не захрипли, але ніхто їм не відповідав. Навколо чулося тільки квакання жаб.

– Он там є інше високе дерево – може, це наше, – сказала Нен, яка вже почала непокоїтися, але намагалася бадьоритися з усіх сил.

– Я не дійду до нього… Мої черевики такі важкі, що я не можу їх тягти, – заскиглив Роб і, зовсім знесилившись, присів на камінь.

– Тоді нам доведеться залишитися тут на всю ніч. Я, звісно, не боюся, якщо тільки змії не приповзуть.

– Я боюся змій, я не можу залишатися тут всю ніч! – вигукнув Роб і зморщився, збираючись заплакати. Аж раптом щаслива думка прийшла йому в голову, і він сказав уже майже зовсім спокійно:

– Мама прийде й знайде мене. Вона завжди знаходить. Тепер я не боюся.

– Вона не знає, де ми.

– Вона теж не знала, коли я був замкнений у погребі, та все-таки знайшла мене. Я знаю, що вона прийде, – заперечив Роб так впевнено, що Нен відчула полегшення й, сівши біля нього, зітхнула та сказала:

– Як шкода, що ми втекли!

– Це все ти! Але нічого, мама все одно любитиме мене, – сказав Роб, хапаючись за цю останню надію, коли всі інші його покинули.

– Я дуже голодна. Нумо з’їмо наші ягоди, – запропонувала Нен після хвилинного мовчання.

– Я теж голодний, але не можу з’їсти свої ягоди, – відповів Роб. – Я обіцяв принести їх мамі, всі до однієї.

– Ти все одно їх з’їси, якщо ніхто не прийде, – сказала Нен, яка в цю хвилину готова була суперечити всьому на світі. – Якщо ми пробудемо тут дуже довго, нам доведеться з’їсти всі ягоди навколо, а потім померти з голоду, – похмуро додала вона.

– Я буду їсти лаврові корінці. Я знаю це дерево,