Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

Швед нетерпляче голосно видихнув.

— Пане полковнику, — промовив навіть трохи роздратовано, — слухаю вас і дивуюся… Звідки у вас цей романтизм іще береться? Землиця з могили пана отамана, дерево… Та цих собак червоних на Луб’янці так натаскують, що вони готові рідній матері просто в чоло вистрелити, сльози не зронивши! Надивився я на таких… Вишкіл найвищого рівня. Чи ви гадаєте, якби мене до Москви в оточення Сталіна впровадили, я б не вдавав із себе палкого комуніста і не розказував товаришу Єжову, як я Леніна люблю?

Коновалець на якусь мить похилив голову. Промовив, наче недочув Шведових слів:

— Знаєш, Марку… ми тут в еміграції усі трохи зачерствіли, стали підозріливими, а після загибелі нашого отамана й обережними… Але я не міг не сприйняти такий порух від Валюха.

Швед, однією рукою пригорнувши до себе Лізу, що принишкло слухала Коновальця, залишався так само похмурим.

— Пане полковнику, — проказав тихо, — ви на мрійника не схожі, ви людина виважена й мудра, для мене у наших справах ідеал, жива легенда… Але скажу вам відверто: те, що ви розповідаєте, мені, як і батькові Полозу, теж геть не подобається… Може, то я звик за роки довіряти Змієнковій інтуїції, може, то вже така у мене професійна деформація… Але, пане полковнику, даремно ви так із тим Валюхом зблизилися, справді… Я розумію, — хитнув Марко головою, — для нас тут кожна нова людина з України — як ковток живої води. Хочеться обійняти й останнім поділитися. Але маємо пам’ятати, що безпека тут оманлива, що для такого діла є давно розроблені певні інструкції. І їх не дурні писали. Я вивчив їх без пам’яті ще в Одеському диверсійному училищі, звик їм підкорятися за часів моєї роботи у наших резидентурах і то не раз мені рятувало життя. Вже вибачте мені мою впертість та занудство, але… Мусить бути ретельна перевірка кожного отакого «гостя». Крапка. Пам’ятаєте, мабуть, оту стару історію, як ще за часів моєї «турецької неволі» нас усіх чекістам злив наш зв’язковий Сергій Клопенко? А ми ж йому довіряли, як рідному. Більше того… пригадую, був у нас теж такий «гість з України», Пантелеймон Баюрний, наче 6 то «своя» людина у варшавській совєцькій дипмісії. Про таке ми могли тільки мріяти — свою людину мати у самому ворожому лігві!

І усе було так само, як от ви мені розповідаєте — й інтелігентний, і щирий, і за українську справу вболівав… І переконував, що, мовляв, на теренах України діє справжнє націоналістичне підпілля, тільки от чекають брати наші від нас керунку з екзилу… Змієнко відразу наказав перевірити його ретельно.

Я особисто витратив чимало часу, щоб зібрати інформацію стосовно нього, бесідував із людьми, вишукував і перевіряв усе до дрібниць. Допоки не переконався остаточно: то був добре законспірований більшовицький агент! Пане полковнику, якщо вас моя думка по цій справі цікавить, то вона збігається зі Змієнковою. Не підпускайте отаких випадкових людей до себе. Ви добре знаєте, що за вами чекісти полюють по усій Європі. Навіть поляки — і ті сплять і бачать, як би вас прибрати… І ви добре усвідомлюєте, що в разі нещастя якого… вас замінити не буде кому. Уся справа завалиться до біса!

Коновалець зітхнув. Видно було, що розмова йому ця важка, болюча.

— Марку, якщо ворог мене захоче вбити, ніяка сила мене не охоронить! — проказав якось геть безрадісно. І Швед зі здивуванням вловив у голосі Коновальця незнайомі раніше нотки страшної втоми і фаталізму.

— Не можна так, пане полковнику, віддавати усе на милість сліпого випадку, — відповів Коновальцеві, але ті слова не потішили полковника. — Ще є Господь Бог, і Він на нашому боці!

— Господь Бог є… — похмуро погодився той, — але щось у Господа до нашої землі руки не доходять, Шведе. Віддана вона на поталу ворогові. Віддана за нізащо.

— Думаєте, мені то не болить? Часом мало не божеволію від таких думок, — проказав Марко. — У моєї Лізи навіть є власна теорія з цього питання. Каже, що усе, що з Україною трапилося, — то не Божа воля, а історичні причинно-наслідкові зв’язки та бездумний вибір самого народу.

— Вибір… — важко повторив Коновалець. — Звісно, що вибір! Одні обирали кров свою проливати за волю, а інші — повірили більшовикам та побігли землю ділити, покинувши державність нашу та українську справу напризволяще…

— Але ви маєте знати, пане полковнику, — продовжив Марко, — що без вас, вашого таланту, авторитету й присутності весь той рух опору втратить керунок, втратить усе, що його зміцнює і тримає…

Коновалець важко зітхнув.

— Оте, що нема мене кому заступити при наглій потребі в нашій організації, — нервує мене страшенно і просто обезвладнює… — відповів скрушно. — Але не думай, що я дурень, який думкою багатіє. Мені сьогодні не потрібно ні почесті, ні слави… Шведе, ти знаєш, що маючи 28 років, я був командиром корпусу Січових Стрільців і заступником голови Директорії у Києві. То що нині може мені імпонувати? Наше єдине завдання — працювати й боротися за визволення України! До кінця боротьби або ж свого власного кінця. Усе решта — пустозолоття. Професійній Змієнковій і твоїй, Шведе, обережності віддаю належне, та нам треба бути готовими до того, що, можливо, прийдеться працювати в ще більш несприятливих обставинах і ще з меншими засобами… Тож просто не можу розкидатися людьми, як-от Валюхом.

— Єдине прошу, не довіряйтеся йому цілковито. Будьте обережні… Не зустрічайтеся із ним наодинці. — Марко не міг собі дозволити і не хотів по-справжньому сперечатися з Коновальцем чи вичитувати йому пункти з інструкції безпеки, які сам колись вивчав напам’ять.

Зрештою, Коновалець — не школяр.

— Все, все… прошу… Любий! — озвалася нарешті Ліза. — Наш гість втомився. Пане Євгене, може, чаю чи кави бажаєте? У нас і цукерки є… — проказала вона, намагаючись змінити печальну тему розмови. — Шоколадні!

— Ну, коли шоколадні! — розсміявся Коновалець. — То буду, Лізо.

— Ми вашій дружині, пані Ользі, такі ж у подарунок наготували. Три коробки найкращих шоколадних цукерок.

— Ого, аж три…

— Одну для вас, якщо дорогою захочеться солодкого, — додала Елізабет, — і ще зефіру та еклерів — найсвіжіших. Аби довезли. Я сама обирала. А для Юрка, сина вашого, усіляких хлопчачих штучок Марко наготував у подарунок. Йому сподобається!

То була остання їхня зустріч. Ще домовилися побачитися на Різдво, дорогою до Маркових батьків заїхати і до Коновальців…

Та у долі вже були свої, інші, геть недобрі плани. 23 травня 1938 року у роттердамському кафе «Атланта» в руках полковника Євгена Коновальця вибухнула пекельна машина, замаскована