Ерін Хантер - Вогонь і крига

— Дякую, що прийшов до мене, — вона сіла, болісно скривившись і підібгавши під себе покалічену лапу.

— Мені подобається до тебе приходити, — замуркотів Вогнесерд. — Я сумую за нашими тренуваннями.

Він пошкодував про сказане, навіть не договоривши до кінця. Очі Попелапки затуманила скорбота.

— Я теж, — нявкнула вона. — Як ти думаєш, коли ми повернемося до тренувань?

Вогнесерд відчув, як його серце шугонуло вниз. Очевидно, Жовтоікла не сказала, що їй ніколи більше не бути вояком.

— Мабуть, якщо ми трохи позаймаємося вправами, це допоможе, — ухиляючись від відповіді, нявкнув він.

— Гаразд, — нявкнула Попелапка. — Але трішки.

Вона лягла на бік і витягувала лапу, аж поки її лице не перекосилося від болю. Тоді поволі, зціпивши зуби, кицька стала рухати нею назад-вперед.

— Ти чудово справляєшся, — сказав Вогнесерд, приховуючи скорботу, що важкою каменюкою лежала у нього на серці.

Попелапка опустила лапу і, полежавши якусь хвилину, знову підвелася. Вогнесерд мовчки дивився, як вона хитає головою.

— Я більше ніколи не буду вояком, правда ж?

Наставник не міг їй збрехати.

— Ні, — прошепотів він. — Мені дуже шкода.

Вогнесерд нахилився і лизнув її голівку. Вона глибоко зітхнула і знову лягла.

— Та я це знала, — продовжувала Попелапка. — Просто іноді мені сниться, що я в лісі, полюю з Орляколапом… А тоді прокидаюся, і біль у лапі нагадує, що більше мені не полювати. Це надто важко. Мені треба прикидатися, що, можливо, одного дня я знову зможу принести у Клан здобич.

Вогнесердові нестерпно було бачити її в такому настрої.

— Я ще поведу тебе до лісу, — пообіцяв він. — Ми знайдемо найстарішу, найповільнішу мишу з усіх. І в неї не буде жодного шансу супроти тебе.

Попелапка глянула на нього і вдячно замуркотіла.

Вогнесерд замуркотів у відповідь, але було питання, яке мучило його, звідколи трапився той нещасний випадок.

— Попелапко, — почав він, — ти не пригадуєш, що сталося, коли та потвора тебе вдарила? Там був Тигрокіготь?

Попелапка збентежено глянула на нього.

— Я н-не знаю, — затнулася вона.

Вогнесерд відчув докори сумління від того, що розворушив болісні спогади.

— Я пішла просто до обгорілого ясена, де, як казав Порохолап, мав бути Тигрокіготь, а тоді з’явилася потвора і… Я справді не пригадую.

— Ти й не уявляєш, наскільки вузенькою була та окрайка, — поволі похитав головою Вогнесерд. — Ти, певно, вибігла прямісінько на Громошлях.

«Чому Тигрокігтя не було там, де, за його словами, мав бути? — подумав він крізь спалах люті. — Воєвода міг цього не допустити!» У голові зловісно відлунили слова Принцеси: «То була пастка?» Він уявляв собі Тигрокігтя, який скрадається проти вітру, ховаючись поміж дерев, визираючи на окрайку, вичікуючи…

— Як Хмарко? — урвала його роздуми Попелапка. Вона явно хотіла змінити тему.

Вогнесерд радо погодився, тим паче що розмова зайшла про Принцесиного синочка.

— По годинах росте, — гордо нявкнув він.

— Я вмираю, так хочу його побачити. Коли ти принесеш його до мене в гості?

— Як тільки Ряболиця дозволить, — відповів Вогнесерд. — Зараз вона очей із нього не зводить.

— То він їй подобається?

— Ставиться вона до нього, як до всіх інших кошенят, — нявкнув Вогнесерд, — хвала Зоряному Клану. Правду кажучи, я не був певен, чи вона його прийме. Він так відрізняється від інших кошенят.

Навіть Вогнесерд не міг заперечувати, що білосніжне м’якеньке хутро Хмарка разюче відрізнялося від короткошерстних шубок інших кошенят із їхніми кольорами лісу.

— Принаймні він там на рівних зі своїми братами по яслах… — Вогнесердів голос затремтів. Він втупився в землю, відчуваючи, як гостро його шпигає неспокій.

— У чому річ? — лагідно допитувалася Попелапка.

Вогнесерд знизав плечима.

— Мене аж верне від того, як деякі коти до нього ставляться, наче він якийсь тупак або нездара.

— А Хмарко помічає ці погляди?

Вогнесерд похитав головою.

— Ну то й не переймайся, — нявкнула Попелапка.

— Але ж Хмарко навіть не знає, що народився кицюнею. Я думаю, він просто сприймає це так, наче належить до іншого Клану. Але якщо Громові коти й далі на нього так поглядатимуть, то він збагне, що із ним щось не так, — Вогнесерд знервовано поглянув на лапи.

— З ним щось не так? — зачудовано повторила Попелапка. — Ти народився кицюнею, а з тобою все добре! Слухай, поки Хмарко з’ясує, хто він там і звідки, він уже сам зможе довести, що кицюня нічим не гірша за кланонароджених вояків. Так само, як і ти.

— А що, коли хтось розповість йому, перш ніж він буде готовий?

— Якщо Хмарко хоч трошки схожий на тебе — він народився готовим!

— Ти коли це стала така розумна? — нявкнув Вогнесерд, здивований такою метикуватістю новачки.

Попелапка, драматично зітхнувши, перекотилася на спину.

— От що страждання робить із котом!

Вогнесерд лапкою погладив її живіт, і Попелапка, зойкнувши, впала на бік.

— Ні, справді, — нявкнула вона. — Сам подивися, з ким я тут була останнім часом!

Вогнесерд запитально схилив голову набік.

— Із Жовтоіклою, телепню, — чмихнула Попелапка. — Вона розумна стара. І я багато в неї вчуся. До речі, Жовтоікла каже, що сьогодні Зборище. Ти підеш?

— Я не знаю, — сказав Вогнесерд і додав: — Потім перепитаю Синьозірку. Я зараз не найпопулярніший кіт у Клані.

— Вони це переростуть, — пообіцяла Попелапка. Вона повела плечем. — Тоді хіба не треба піти дізнатися, чи тебе беруть? Бо всі інші скоро таки підуть.

— Твоя правда, — відповів Вогнесерд. — Ти тут впораєшся без Жовтоіклої? Тобі принести свіжини?

— Усе буде добре, — запевнила його Попелапка. — А Жовтоікла мені щось принесе. Завжди приносить. Я маю всі шанси стати найтовстішою кицею табору.

Вогнесерд відчув хвилю щастя, побачивши, як його колишня учениця знову радіє життю. Він відчував спокусу залишитися, скласти їй компанію, але вона мала рацію: слід було піти і з’ясувати, чи має він право іти на Зборище.

— То зустрінемося завтра, — нявкнув Вогнесерд. — У нас буде чимало новин зі Зборища.

— Так, і я захочу всі ті новини знати, — нявкнула Попелапка. — Піди переконайся, що Синьозірка дозволяє тобі піти! Швидко!

— Іду, іду, — пробурчав Вогнесерд, підводячись на лапи. — Бувай, Попелапко.

— Бувай!

Вогнесерд спинився на краю галявини і роззирнувся в пошуках Синьозірки. Вона спілкувалася з Верболозою біля входу до свого кубла. Вогнесерд нагодився, саме коли Верболоза зібралася йти. Струнка сіра войовниця кивнула Вогнесердові і рушила геть.

Синьозірка перевела на Вогнесерда свій всезнаючий погляд.

— Ти хочеш піти на Зборище, — нявкнула вона.

Вогнесерд уже розтулив рота, щоб заговорити, але провідниця перебила його:

— Усім воякам сьогодні кортить піти, але ж я не можу взяти кожного кота.

Вогнесерд відчув розчарування.

— Я хотів знову побачити Вітряний Клан, — пояснив він. — Розпитати,