Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

мала про мене доброї думки відтоді, як прийшла у світ, хоча я управляв родовими волостями ще до того, як вона навчилася ходити. Завжди стверджувала, що це вона повинна стати головою клану і тахґом усіх родів. І здається мені, вона нарешті знайшла для цього спосіб.

Навер прийняв образу без емоцій.

— О, то я — собака, який ходить на шворці материнських амбіцій? І не більше, га, дядьку?

Тахґ поволі підніс до рота половину куріпки, відкусив, витер пальці об скатертину і зробив чималий ковток вина.

— Серп може вважати, що це він стинає збіжжя, а молоток — що це він забиває цвяхи. Але і один, і другий — просто знаряддя. Я готовий закласти голову, що ти не сам вигадав цю виставу з привітанням. І я готовий поставити різьблений трон на те, що хтось підсунув тобі думку, що непогано було б прийти в тахґовій зелені, але так, щоб я не міг скинути тебе зі сходів за те, що ти її вдягнув, бо ж під час показу Лавондерг саме зелень служить першому авендері. Твої бандити вдягнули обладунок, але це також частина церемонії, тож вони не скінчать свій вік, повиснувши на мурах. І вся ця промова… Ще рік тому ти вмів лише ричати «більше пива» й «давайте її сюди, поки вона ще ворушиться». Ти непогано розбиваєш голови, хлопче, але коли ти заходив, я бачив шнурки, які за тобою тягнулися й зникали за дверима. Скажи йому, щоб до нас вийшов.

Навер почервонів.

— Він вийде, коли вважатиме за потрібне.

— Вочевидь. Але ти, здається не помітив… Ти ж уже зайшов, чи не так, жерче?

Кеннет змигнув, а чоловік уже стояв біля столу. Нескладна магія, фокуси зі світлом і відвертанням уваги… Але вони справляли враження. Був середнього зросту, вдягнений у бурі мішкуваті шати, підперезані звичайною мотузкою. На гладко виголеному обличчі мав темні татуювання, що вилися, скручувалися в лінії, підіймаючись під очі і стікаючи вниз, по шиї. Усміхнувся.

— Ти незадоволений нашими урочистостями, тахґу? Лавондерг. Визволення. День, коли до нас зійшов Сетрен. Немає більшого свята для праведних синів Винде’канна. А у твоєму замку цю церемонію проводять ледве раз на рік, а може й ще рідше, як я чув.

— Плітки, — Аерисс вказав жерцю на місце поруч із Навером. — Плітки й оббріхування. Як завжди. Ви довго тренували вихід?

— Лише раз. Навер Та’Клав — природжений визволитель. Зрештою, всі бачили, еге ж? І всі знають, навіщо прибули наші гості, із чим вони прибули і за чим. Імперія, яка більше спирається на трактати й дипломатію, а не на силу зброї — це пуста шкарлупа, спорохнілий дуб, труп, роздутий газами. Так, здається, писав один із ваших імператорів десь із сотню років тому, вірно, пане графе? Як там його звали? — жрець зробив паузу, усміхаючись до посла.

— Кальвер-дес-Сеувер. Він написав трактат «Про занепад країн», — дипломат налив собі вина, наповнив келих дружини і тільки тоді підвів погляд на жерця. — Іншим його знаним твором був трактат «Кілька слів про полювання». Особливо мені в пам’ять врізався розділ про вишкіл молодих собак на цькування ведмедя.

Не пам’ятаю подробиць, але йшлося про те, щоб не робити цього, якщо мисливець не впевнений, що звір смертельно поранений. Бо інакше ведмідь може розірвати псів і взятися за мисливця.

Жрець навіть не скривився, хоча Кеннет сподівався саме такої холодної, нахабної посмішки.

— Ох, слова, слова, слова. Нічого, крім слів. Слова посла мають тим більшу силу, чим більше мечів за ним стоїть. Так само ваш імператор, правильно? А чому ви не запитаєте про сенс нашої невеличкої урочистості? Про її коріння. Чи ми настільки мало для вас значимо, що вас не цікавлять наші звичаї та віра?

Акустика повторила свій фокус, і голос жерця розійшовся по всій залі. Гробова тиша наповнила її до країв. Кеннету не було потреби розглядатися, аби зрозуміти, що всі дивляться на них. Йому раптом запахло залізом і кров’ю.

Тахґ насмішкувато пирхнув, випив одним духом кубок вина, закусив половиною куріпки. Було щось майже гіпнотичне в тому, як володар Винде’канна насичується. Так міг би пожирати свою жертву гірський ведмідь.

— Жрецькі балачки, — ковтнув він шмат м’яса. — Ти знаєш меекханців. Вони побудували красиві храми й пильнують, щоб боги з них не вийшли. І чимало з них обрали Сетрена за патрона і служать йому не гірше за нас. От тільки не вклоняються йому як Володарю Війни. Як не вклоняються жодному іншому богу, бо вирішили, що світ достатньо довго купався у крові через бажання Безсмертних отримати цей титул. І за це я шаную їх: вони виграють свої війни, не сідаючи на божу спину. І вміють вигравати навіть тоді, коли всі вже пішли копати їм могилу.

Почулося брязкання кількох кубків, і, здавалося, на цей знак тиша підібрала хвоста і втекла із зали. Шум, гомін, якісь смішки наповнили простір. Але Кеннет не дав себе обдурити, бо увага всіх усе ще була зосереджена на головному столі.

— І якщо я ще раз почую отой фокус із голосом, — Аерисс роздер навпіл другу куріпку, — то зроблю з твоєї шкіри піхви для свого меча.

Сивоволосий тахґ вибачливо всміхнувся до Ісави.

— Вибачте, пані графине, за простацьку мову. Жерці Сетрена звуть це Форканням Бика, жерці Реаґвира — Шепотінням Битви. Напевно, в кожному храмі є своя назва для такого фокусу. Ідеться про те, щоб під час битви всі солдати чули голос командира, незважаючи на галас, крики та дзвін зброї. На жаль, оскільки його чують і солдати супротивника теж, спочатку треба встановити якісь складні паролі й навчити всю армію ними користуватися. Тому це вміння частіше стає у пригоді під час богослужінь. І, щоб уже покінчити з цим, — це наш гість, Явен Одеренн. Офіційно жрець Сетрена, духовний повірник моєї сестри, можливо, її коханець. Неофіційно — слуга Сетрена Войовника, який приписує собі титул Червоного Рогу — військового жерця культу. Але прикликати силу бога в чиємусь домі без згоди господаря — це напрошуватися на поцілунок землі.

Ісава несміливо усміхнулася.

— Поцілунок землі?

— Це наша традиційна кара. Засудженого кладуть обличчям до землі, прикривають дошкою, а на неї кладуть каміння. Аж поки той під ним не задихнеться… ох, ви зблідли. Може, вина?

— Так, прошу, — графиня підставила тахґу свій кубок. — Ще трохи, ще… досить.

Змочила губи.

— Чи я вже казала, що вино — пречудове? — послала тахґу солодку напівусмішку.

— Виноградники південного Лодентрею. Добро, яке ми можемо отримати лише через