Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

якоїсь інтонації. Це з однаковим успіхом могло означати «любий родичу» чи «ти, старий пердуне, злазь із трону».

— Навере, — голос Аерисса був таким же нейтральним. — Ти повинен був попередити мене, що приїдеш.

— Навіть я не знаю, коли воля Сетрена занесе мене в рідний край. Але я чув, що ти сьогодні приймаєш важливих гостей, тож я вирішив прибути, щоб обігріти своє простацьке серце у блиску імперського сяйва.

Акустика залу була пречудова: хоча Навер говорив тихо, натовп, що згромадився під дверима, відреагував сміхом. Тахґ стишив його, трохи підвівши руку.

— Таке привітання буде образливим для наших гостей.

— Чому це? Хіба справи, з якими вони прибули, не стосуються всіх нас? Чи не привезли вони прегарну новину, що Імперія в милості своїй вирішила надати нашим купцям спеціальні торговельні привілеї, і тепер вони зможуть переходити долину Ґевенаг без сплати мита? Чи те, за що ми марно билися останні двадцять років, не було пожертвуване тобі жестом доброї волі? — він підвищив голос і широко розвів руки, обертаючись до зали. — Утішаймося! Радіймо! Наші купці зможуть в’їжджати на землю своїх батьків, немов на свою!

Кеннет ризикнув нахилитися вперед і кинути погляд на графську пару. Дарвен-кан-Лаверр сидів на стільці блідий, немов щойно узрів свою смерть. Графиня прикрила очі віями і вдивлялась у щось на столі. Її руки трохи тремтіли.

Тепер він насправді почав боятися.

Племінник тахґа розвернувся до трону.

— Цей дар з боку Меекхану безцінний для нас, дядьку, тому я вирішив, що ми всі повинні цьому радіти. Я перший назву наклепником кожного, хто насмілиться сказати, що Імперія нічого не дає задарма, так, пане графе?

Посол глянув молодому бандиту просто в очі. Мить вони мірялися поглядами.

— Імперія завжди цінує своїх союзників і завжди відплачує за зраду та порушення домовленостей, — тихо промовив граф, не зводячи погляду з Навера. Той лише ширше усміхнувся.

— Саме так. Союзники і зрадники. М’ясо і хліб для перших — залізо й вогонь для других. Ми ще повернемося до теми зрадників, пане графе. Як вам сподобалася наша мала вистава? Пані графине?

— Дуже… — жінка якусь мить шукала відповідного порівняння. — Дуже старожитня за формою.

— Знаю. Я чув, що в Меекхані фальшиві жерці Сетрена не танцюють у масці бика, щоб розповісти світові історію звільнення, а лише читають її вірним у храмах. Це наче слухати рецепт приготування вина замість того, щоб його пити. Візьми горнятко винограду, що вже пустив сік, і горнятко води, подави плоди, змішай з водою, додай дріжджі. М-м-м, я майже відчуваю цей аромат… — біля дверей почулися насмішкуваті пирхання. — Зрозуміло, чому Сетрен нині рідко буває задоволений.

— Справді? — графиня відвела погляд від столу і променисто усміхнулася. — Я не знала, що бог відізвався напряму. Знову з’явився якийсь авендері? Чи Сетрен зійшов поміж своїми вірними?

Здавалося, молодий вождь бандитів очікував цього питання.

— Ні, — він підвищив голос. — Авжеж ні! Серед нас немає нікого гідного, щоб Сетрен торкнувся його своїм рогом. Від століть нікого такого не було. Але хіба ми не розумні люди? Хіба бог повинен об’явитися нам тілесно, щоб ми зрозуміли, що він нами незадоволений? Скільки часу минуло від миті, як дикі вершники пробилися крізь усю Імперію і стоптали луки, по яких колись ступав Непереможний у тілах своїх авендері? Від часів, коли Сетрен привів нас на цю землю, наші побратими ніколи не зазнавали такої поразки. Я правий?

Буркотіння за його спиною змінилося хором згідних голосів.

— Так, банда диких варварів розбила непереможні імперські армії й пасла своїх коней на смарагдовій траві, що росте в родючих долинах. А сьогодні Меекхан відсилає свої полки на схід, щоб посилити тамтешній кордон, тому ми кожної миті можемо знову побачити се-кохландійських коней, які п’ють воду з наших струмків. Тому мені здається, що я маю рацію, стверджуючи, що Сетрен незадоволений, пані графине.

Він замовк, широко усміхаючись, у міру того як трупна блідість вкривала щоки Ісави-кан-Лаверр. Кеннет упіймав себе на тому, що він так і сидить, нахилившись уперед і спостерігаючи за цим поєдинком. А точніше — за екзекуцією за допомогою слів.

Навер заявив, що посли Імперії принесли в подарунок новий торговий договір, і тепер тахґ не міг оголосити це своїм успіхом. Потім юнак згадав про поразки, які Меекхан пережив у війні з кочівниками, що сталася тридцять років тому, і мимохідь зазначив, що Імперія сподівається нового нападу, оскільки стягує війська на схід. Лейтенант глянув углиб залу й побачив вовчий голод на десятках облич. Кордон запалає, усвідомив він, а крижані дрижаки поповзли йому по спині. Сотні молодих войовників, яких до цього часу тримали на прив’язі, зірвуться з ланцюгів. Такі банди, як ватага Навера, повилазять, мов гриби після дощу й почнуть рвати Імперію. А першим вогнищем стане Ріг. Цю долину не вдасться захистити, і за рік тут залишаться лише руїни та згарища. А за два-три роки Навер стане на чолі десяти тисяч озброєних воїнів — і на чолі культу Сетрена Войовника. Тоді він знову ввійде до цієї зали, відіграє сцену з биком, а потім підійде до трону й переріже дядькові горлянку. З поглядів, якими обмінялися тахґ і молодий бандит, Кеннет уже зрозумів, що все саме так і буде.

Посольство втратило сенс ще раніше, ніж перемовини взагалі почалися.

Навер підвів долоню, і в залі запала тиша. Зараз він мав більшу владу, ніж дядько.

— Але ми прибули сюди не для того, щоб засмучуватися! — гукнув він. — Розважаймося. Тахґ приготував для нас учту!

Усі глянули на володаря. Аерисс Клависс поволі кивнув і плеснув у долоні. Відчинилися двері, внесли тарілки, таці з хлібом, жбани вина. Залу наповнив аромат печеного м’яса, соусів і свіжої випічки. Перед Кеннетом з’явилися тарілки з куріпками та якимось іншим птаством, шматками темного м’яса, малими хлібцями із золотою шкоринкою, кілька жбанів під ескортом загону келихів різного розміру, а на додачу срібний полумисок розміром із невеличкий щит. Лейтенант сковтнув слину: не з’їв би зараз нічого, навіть якби це мала бути остання вечеря в його житті.

Запрошені гості рушили до столів, займаючи місця згідно з незнаною йому ієрархією. Навер безцеремонно всівся ліворуч від тахґа.

— Чудова учта, дядьку. Подумати тільки, а мати завжди говорила, що в тебе в голові лише бійки й полювання.

Аерисс потягнувся до таці із птаством, рукою поклав собі в тарілку дві печені куріпки й спокійно, без найменшого зусилля, напоказ недбало роздер одну навпіл. І недбало усміхнувся.

— Ваніра не