Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

уже була під владою Імперії, а решта розпалася на незалежні князівства, тому ієрархи дійшли висновку, що визнання та місце серед офіційних імперських релігій підходить їм набагато більше. Блискавично знайшлися старі сувої, які підтверджували, що Сетрен належав до Великої Родини, а у Війнах Богів завжди бився на правильному боці. І цього вистачило.

Але не всім. На територіях, колись підкорених культом, раз у раз воскресав його бойовий варіант, згідно з яким Сетрен був незалежним богом, опікуном народів півночі й бився з Небажаними лише тому, що так наказували його гордість і честь. І в ім’я честі та гордості воїни прикрашали себе татуюваннями сокири з борідками, вигнутими у вигляді бичачих рогів, і несли смерть та пожежі поміж своїх земляків — і на землі Імперії. Після останнього такого спалаху Винде’канн подвоїв свою територію.

У залі щось відбувалося. Потроху, майже нахабно, родові групи пересувалися ближче до вхідних дверей, збираючись на протилежному кінці великої зали. Кеннет оцінив, що тепер там стояло приблизно двадцять кланів. Дехто доволі нерішуче й досі стояв у центрі, кидаючи погляди праворуч і ліворуч, вираховуючи сили і сфери впливів, і лише чотири роди залишилися поблизу трону — хоча й серед тих він бачив войовників, особливо молодих, які демонстративно відвертався від тахґа та його гостей.

Лейтенант щиро шкодував, що кланові кольори йому мало про що говорять, тож розклад сил у залі залишався для нього таємницею. Якби ще від цього розкладу не залежало життя делегації, солдатів та його власне… З іншого боку, гірко усміхнувся він сам до себе, якби знати, що означає це переміщення залою, можна було б уже обісцятися від страху. Інколи незнання — це благословення…

Двері безшелесно відчинилися, в коридорі за ними були погашені всі вогні, тож якусь мить усі вдивлялися в темний прохід. Раптом заграли сурми й з’явилася процесія.

Вів її високий чоловік у масці бика. Вигнуті вперед абсурдно великі роги кольору королівського пурпуру кололи повітря. Танцівник, вишмаруваний жиром та голий, якщо не брати до уваги пов’язку на стегнах і заткнутого за неї хвоста, штрикав головою навсібіч, рив ногою підлогу, вигинав спину, сапав і голосно дихав. Крутився, стрибав праворуч і ліворуч, атакував рогами тіні. Гості розбігалися перед ним на всі боки, запиналися, штовхалися, ніхто не хотів заступати бестії дорогу.

За людиною-биком з’явилася групка збройних. Шестеро. Один спереду, ще п’ятеро трохи позаду, в захисному строю. Увійшли тихо, користуючись тим, що загальна увага була прикута до танцівника. Встали поблизу входу. Кеннет помітив їх першим, керований солдатським інстинктом, який наказує зосереджувати увагу на кожному озброєному чужинці, який опиняється в полі зору.

Той попереду… Було помітно, що він схожий на тахґа: ті самі риси обличчя, та сама будова тіла, той самий спосіб тримати голову.

Навер Та’Клав був схожий на рідного сина, а не племінника володаря. Тільки бороду мав коротшу, ледве на два пальці, а довге волосся заплів у кілька косичок, які спадали на щоки і спину. Вбраний був у шкіряний панцир із тисненими візерунками, підперезаний широким поясом зі сталевих бляшок, на якому висіли дві важкі сокири. Мав довгий, до землі, плащ кольору насиченої зелені. Встав у проході, уважно спостерігаючи за танцем і переводячи погляд з одного клану на інший. На мить затримав його на дядькові.

Меекханську делегацію абсолютно проігнорував.

Озброєні люди за його спиною стояли в повному обладунку, немов ішли до битви. Панцири із залізних пластин сягали аж до колін, воїни також носили сталеві шоломи, подовжені, мигдалеподібні щити, наголінники. У руках вони тримали мечі. Лейтенанту довелося визнати, що як на місцеві умови вони були пречудово озброєні. Такі обладунки, як у них, були коштовні й зазвичай належали до прибічних володаря.

Кеннет відвів погляд від прибулих, коли серед згромаджених людей почалося замішання. Танцівник-бик впав у шал, почав по-справжньому штовхати людей і атакувати їх рогами. Уся майстерна кланова конструкція, увесь поділ на «своїх» і «чужих» припинив існувати, гості перемішалися, намагаючись утекти від бестії. Чоловіки й жінки відскакували навсібіч, штовхалися, перекидалися. Бик не відступав, нахиляв голову, прибивав тих, хто впав, рогами, окладав кулаками. Судячи з болісних окриків, у цьому не було нічого від жартів чи забави.

Брязкіт мечів, що стукнули об щити, привернув його увагу.

Бик облишив одного зі збитих з ніг чоловіків і роззирнувся, шукаючи джерело галасу. Навер стояв перед своїми товаришами, в обох руках тримав сокири. Нахилив голову. Дивився. Танцівник випростався, роги захилиталися з боку на бік, боса нога зашурхала по підлозі. Перевдягнений чоловік вперше видав із себе ричання, глибоке, протягле, сповнене смутку і страждання. І кинувся вперед.

Племінник тахґа вивернувся, зійшовши з лінії нападу, крутнувся на п’яті і, коли чоловік-бик проминав його, гепнув сокирою прямо в маску, відразу за рогами.

Той удар не був несправжнім: голова чоловіка хитнулася, а Кеннету здалося, що він чує тріск розбитих хребців. Але це просто розпалася навпіл маска, роги полетіли в різні боки, а танцівник упав на коліна і сховав обличчя в долонях. Його тіло били дрижаки. Навер підійшов до нього й широким, церемоніальним жестом накинув плащ на голі плечі. Допоміг чоловіку встати і притулив його до грудей. З темної ями коридору донісся рик сурем і якийсь голос оголосив:

— Сталося! Лавондерг!

Якусь мить панувала тиша — і раптом зал сповнився криками радощів, жіночими висками, ударами мечів об щити, биттям розкритими долонями в панцири. Молодий бандит стояв біля входу й усміхався, немов кіт, який щойно стягнув зі столу шматок шинки і знає, що не тільки не буде покараний, але навіть може розраховувати на більше. Танцівник кудись зник, але на нього ніхто більше не зважав. У центрі загальної уваги тепер був Навер. Кілька осіб — судячи з блискотливих панцирів, вожді кланів — вже підходили до нього, вітали й дякували, інші стримано кланялися — але кланялися першими, задовольняючись взамін легким кивком; а принаймні два клани з тих, що були в центрі зали, вже встигли розчинитися в натовпі біля дверей. Ким би не був племінник тахґа, він знав, як притягати до себе людей.

Раптом, за непомітним знаком, мечі дружинників знову вдарили об щити, і Навер рушив у бік трону. Він ішов поволі, не поспішаючи й розглядаючись навсібіч, немов шукаючи когось у натовпі чи бажаючи запам’ятати обличчя всіх, хто тут зібрався. Затримався в тому самому місці, що й делегація, і виконав нахабний, підкреслений уклін, на межі образи. Широко усміхнувся.

— Дядьку.

Тільки це: «дядьку». Майже без акцентування чи