Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

бік протилежної стіни, де на підвищенні в три фути стояв самотній стіл, за яким на різьбленому стільці сидів Аерисс Клависс, найвищий тахґ кланів. Кеннет ішов праворуч, поруч із капітаном кінноти, трохи позаду графської пари, тож не бачив своїх підофіцерів, але був готовий закластися на будь-яку суму, що вся трійця ступає бундючно, розглядаючись навколо з долонями, легенько спертими на зброю. Важко сподіватися чогось іншого від професійних солдатів, яких привітала зловорожа тиша. Зрештою, такий заклад був трохи нечесним, бо лейтенант добре бачив обличчя попереду, щоки, що раптом червоніли, нахмурені лоби, сповнені злості погляди, спрямовані за його спину.

«Але ж, — промайнула в нього думка, — хоч граф і попередив, що ми не повинні дати себе спровокувати, ані слова не було сказано про провокації з нашого боку». Подумки усміхнувся.

На знак привітання тахґ встав і вийшов їм назустріч, що викликало бурю обурених шепотань. Він був статним, широким у плечах чоловіком із білосніжною патріархальною бородою, заплетеною у дві коси. Зелена сорочка з тонкого полотна й темні штани схожого кольору були єдиним його вбранням.

Згідно з місцевими звичаями, тахґ був єдиним, хто не належав до жодного клану — і водночас належав до них усіх, а тому не міг носити родових кольорів; зелень же була його власним кольором, і жоден клан не мав права її використовувати. Кеннет знав, що володарю вже давно минуло шістдесят років, але місцеві хвалилися, що він і надалі може ударом кулака повалити вола. У певному сенсі це чимало говорило про місцеву шкалу цінностей.

Делегація дісталася до підвищення в абсолютній тиші, а всі, кого вони минали, відступали на кілька кроків. Так, немов їх охороняв якийсь магічний бар’єр. Вони зупинилися перед підвищенням і привіталися згідно з встановленим протоколом: спершу відсалютували військові, а потім посольська пара виконала два церемоніальні, сповнені гідності уклони. На уклін графа, здається, ніхто не звернув уваги, а от графиня… Її реверанс, здавалося, тривав нескінченно: маленька жінка немов тонула у складках матерії, кінчиками пальців розводячи краї узорчатої сукні, аж нарешті підвелася, чарівно, але водночас гордовито підносячи голову. Цього разу в гулі голосів з’явилася нотка заздрощів і пожадання. Особливо в голосах жінок. Лейтенант уже встиг помітити, що тут велося за місцеву моду: прості спідниці, сірі блузки й широкі шкіряні пояси. А ще — скромні хустки в кланових кольорах. Імператорський метелик розпустив свої крильця поміж скромних мотилів. Й існував ризик, що ці крила спробують відірвати.

Аерисс зійшов до них, широко розвівши руки. Замкнув у міцних обіймах спочатку графа, тоді графиню, а коли зловорожий шум посилився, знову відступив на підвищення і гримнув:

— Тахґ сказав! Оце — наші гості й приятелі кланів, — його зморшкувате обличчя скривилося в широкій усмішці. — А якщо комусь це не подобається, то нехай скаже про це тут і зараз!

Шум потроху стихав. Ніхто не заперечував. Аерисс дістав із рукава кілька зелених шнурків і церемоніально зав’язав їх на зап’ястках графської пари.

— На весь час перебування на нашій землі вони є членами дому сет’тахґ. Як і всі їхні товариші.

Кеннет не міг оцінити значення цього жесту, але, побачивши похмуре здивування в очах графа, відчув дрижаки. Схоже, зелені шнурки були чимось більшим, ніж ввічливість. До того ж атмосфера в залі стала крижаною.

— Сідайте, друзі.

За прямокутним столом було одинадцять місць. Одне, головне, з торця і по п’ять з обох довших сторін. Всілися: графська пара праворуч від тахґа, потім капітан, лейтенант та Велерґорф. Берґх і Андан зайняли місця по інший бік, залишивши три стільця ліворуч від хазяїна порожніми.

Кеннет випростався й обвів залу уважним поглядом. Як і казав граф, більшість місцевих чоловіків прибули вбраними так, немов готувалися до битви. Озброєння, яке вони мали при собі, схоже, залежало від багатства і статусу кожної особи. Помітними були й певні правила всередині груп. У центрі кожної з них були найкращі й найдорожчі панцирі, сталеві кіраси чи дуже популярна на півдні сегментована броня, хоча взагалі-то такого роду обладунки він міг порахувати на пальцях однієї руки. Переважно це були бригантини й непогані кольчуги. Зате що далі від центру групи, то обладунки ставали простішими, з краю в кожному клані переважали шкіряні панцири, стьобані гамбізони і навіть щось, що скидалося на нагрудники з лакованого дерева. Шоломів він не помітив, зате більшість чоловіків носили характерні пов’язки для волосся — найчастіше, здавалося, з матеріалу в кольорах клану. Жінок було чимало, вдягнені вони були доволі скромно, майже примітивно, хоча, якщо зважати на погляди, які вони кидали на графиню, над Винде’канном саме вставала зоря нової моди.

— У нас проблема, — його думки перервав капітан авд-Понб, нахилившись із широкою і штучною, немов цнота маркітантки, усмішкою. — Я саме довідався, що це не тахґ скликав клани.

А оскільки всі на нас витріщаються, то ви, лейтенанте, вдавайте, що ми тут балакаємо всілякі дурниці про погоду, добре?

Кеннет кивнув і відповів схожою гримасою.

— І хто ж їх сюди запросив?

— Племінник нашого шановного господаря, Навер Та’Клав.

Тахґ саме проінформував про це графа. Навер зараз з’явиться тут, тож не підстрибуйте, коли його побачите, і не витягайте зброю.

Це наказ.

— Зрозуміло. Щось іще?

— Моліться, якщо у вас якісь є улюблені боги. Хоча Рогатого я краще оминав би.

Їм залишалося широко усміхатися, вдаючи, що вони пречудово розважаються. Кеннет трохи шкодував, що не ознайомився краще з місцевими легендами та історією. Одне він знав точно: Імперія ніколи не намагалася підкорити ці землі. Може, в тутешніх горах не було нічого, що могло б підштовхнути меекханців до маршу на північний захід, а може, торговельні привілеї, якими місцева старшина щедро обдаровувала імперських купців, видавалися набагато привабливішими, ніж збройне підкорення, й угамували експансію. Цього він не знав. П’ятсот років тому меекханці вийшли з далеких гір на півдні, затято воюючи з кожним войовничим культом, що шалів у ті часи поміж Кременевими горами та верхівками Ансар Kipper. Вони розбили Храм Реаґвира, підкорили землі, що перебували під владою Лааль Сіроволосої, а шанувальників її сестри, Кан’ни, вибили мало не до ноги. Останнім разом їхнє завдання виявилося трохи легшим, бо культ Сетрена Бика раніше вже знекровив той храм у війнах, що тривали кількадесят років — тільки для того, аби піддатися силі нової Імперії.

Меекханці виказали ласку храму Сетрена, наказавши всім його жерцям вклонитися перед обличчям Великої Матері й запропонувавши включити Рогатого до офіційного пантеону Імперії.

У культі Бика стався розкол. Частина земель його вірян