Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

обставити вартою. Графа та його дружину збиралися розмістити в центральних кімнатах. До них можна було дістатися чи не з кожного боку: знизу, з першого поверху і згори, з третього, а ще — із сусідніх приміщень. Після бурхливої наради Кеннет і командир загону вершників, капітан Беннельт-авд-Понб, змусили родину дипломата переміститися до приміщення в глибині крила. Дві з чотирьох стін були зовнішніми, вікна виходили просто на кількасотлоктеву прірву, а сусідні кімнати було відведено для ескорту. Тут було холодніше і за стінами гуляв вітер, але тепер солдати мали пильнувати набагато менше входів.

І все-таки Кеннет із кожною хвилиною почувався дедалі гірше.

Граф викликав його, ледве вони розпакувалися, і заявив, що лейтенант разом із капітаном і всіма підофіцерами візьме участь у банкеті. Без можливості відмовитися. Справи ускладнювалися: старий Клависс, схоже, з якоїсь причини запросив до замку вождів більшості навколишніх кланів, тож делегація Імперії не могла складатися з одного лише посла з дружиною. Те, що мало стати розмовою в чотири ока, починало нагадувати демонстрацію сили. От тільки в них було заледве шістдесят солдатів, а усвідомлення того, що Імперія в майбутньому напевне помститься за різанину посольства, якось не надихало. Вожді місцевих кланів за століття зробили чимало для того, щоб їх сприймали за людей, які рідко планують щось далі, ніж на кілька днів наперед. Аж дивно, що Винде’канн був позначений на картах як об’єднане королівство. А граф тільки погіршив цей настрій.

— Вони хотітимуть нас спровокувати, — сказав він, коли вони зустрілися перед учтою. — Не очікуйте чогось витонченого; ймовірніше, якоїсь штовханини, кубка вина, який нібито випадково виллється на вбрання, якоїсь дурнуватої суперечки чи визивного погляду. Ви маєте це ігнорувати, ви й ваші люди. Чимало кланових вождів захоче перевірити, наскільки міцно старий Клависс сидить на троні. Багато хто з них прагнутиме зірвати можливі домовленості, бо у прикордонних наїздах і грабунках краще мати розв’язані руки. Вони спроможні пожертвувати якимось молодим родичем із гарячою кров’ю, щоб отримати привід вийти із зали й сповістити, що посольство Імперії навіть під час перемовин готове проливати кров справжніх виндерців. Я охоче наказав би вам піти без зброї, але це було б ознакою страху. Під час учти лише родичі короля й найшанованіші гості мають право носити зброю, тож відмова від неї означала б, що нас не вважають гідними почестей. З іншого боку, витягнути меч у присутності тахґа без його дозволу карається смертю. Тож якщо я побачу, що в когось із вас руки сверблять за залізом…

Він міг не договорювати, вимовного погляду інколи виявлялося цілком достатньо.

— Тож нехай вони говорять найпаскудніші речі про ваших матерів, бабць, сестер чи улюблених коней, а ви маєте усміхатися й удавати, що ви приглухуваті. Якщо на вас виллють келих вина, скажіть, що це добре для шкіри, подякуйте й попросіть ще один, а якщо штовхатимуть, говоріть, що в Імперії ми також маємо таку розвагу. А ще, звісно, вдягніться відповідно.

І в цьому була проблема.

Вони прийшли сюди як ескорт посольства, а не як посланці імператора. Запасні речі, які кожен з них узяв, мали бути сухими й теплими, а не модними й елегантними. Прокляття, це ж був збройний похід. Нарешті зупинилися на вичищених до блиску кольчугах, нашмарованих шкіряних панцирах, чоботах і запасних штанях. Шоломів не брали, адже настільки великої небезпеки тут не очікували. Велерґорф підстриг вуса, Андан розчесав бороду, а Берґх заплів волосся в кілька тонких косиць. Кеннет провів короткий огляд і задоволено кивнув. Імперії не мало бути за них соромно.

Коли вони стали перед посольською парою, дружина графа, Ісава-кан-Лаверр, заламала руки.

— Ви не можете так піти.

— Боюся, пані графине, що ми можемо піти або так, або голяка.

— Але… але у вас такий вигляд, ніби ви збираєтеся на війну.

Граф кахикнув.

— Нічого іншого в них немає, а окрім того, на учті чимало чоловіків буде в панцирах, а деякі — навіть у шоломах. Такий вже місцевий звичай. Хоча добре, що ви, пане лейтенанте, не взяли із собою щита.

— Якщо стілець зі спинкою, сидіти на ньому зі щитом досить незручно, пане графе. Крім того, гострим умбоном я міг би поранити когось із гостей. Сам того не бажаючи, зрозуміло.

Графиня перевела погляд від чоловіка на вартівника.

— Хоч би хтось усміхнувся, — буркнула за мить. — Хоч би хтось скривився. Вас справді ніхто не вчив дипломатії, лейтенанте?

— На жаль, мені в цьому заважає відсутність вроджених здібностей.

Побризкуючи кольчугою, ввійшов Беннельт-авд-Понб.

— І ви також, капітане? Може, в такому разі і для мене знайдеться якийсь панцир? Або хоча б малий гамбезон, га? Усі будуть на нас витріщатися.

— Не на нас, моя люба, — граф широко, з гордістю усміхнувся. — Якби ми навіть пішли туди, перевдягнені бандою мандрівних музик, усе одно всі дивилися б на тебе. І каркали б від заздрощів.

— Справді? — Ісава скромно опустила погляд. — Ну, ми виїжджали настільки несподівано, що я прихопила лише те, що виявилося під рукою.

Легенько присіла.

Кеннет стримав усмішку. Виїзд після піврічних розмов і справді міг бути несподіваним. Для когось. А темно-червона атласна сукня, вкрита трохи темнішою вишивкою з шелесткого шовку, оздоблена білосніжними плетеними манжетами та жорстким комірцем, напевне викличе в більшості місцевих жінок приступ істеричної потреби отримати схожий наряд. Нічого дивного, що Дарвен-кан-Лаверр волів, щоб його дружина увійшла до зали, оточена чоловіками в панцирах і зі зброєю при боці.

— Ну що ж, ходімо.

* * *

Головна зала була по-справжньому великою, але, як не дивно, стелю не підтримували жодні колони. Кеннет швидко глянув угору. Дугоподібне склепіння певною мірою пояснювало цей феномен. Хоча — солдатський вишкіл давався взнаки — під час облоги кілька каменів, точно кинутих із важкої катапульти, могли б розвалити все це, немов пісочний замок.

Імперську делегацію привітала тиша. Приблизно двісті осіб, зібраних у залі, перервали ведені пошепки дискусії й розвернулися до дверей. Атмосферу можна було різати ножем, пакувати у скриньки і продавати під назвою «затишшя перед грозою».

Уздовж трьох стін було поставлено кількадесят столів. Поки що всі вони були пустими, а більшість гостей стояли групками посередині. Лінії поділів на «своїх», «майже своїх», «майже ворогів» і «ворогів» вимальовувалися виразно, немов хтось накреслив їх на кам’яній підлозі кольоровими фарбами. От тільки в такому разі групу меекханців оточувало б коло кольору свіжопролитої крові, що означало б «смертельних ворогів». Сукня графині чудово з ним контрастувала б.

Вони поволі рушили в