Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

бояться, купці починають нас оминати, а є й такі, що вирішили спакувати манатки й виїхати.

— Аж настільки погано? — Кеннет сперся об шинквас і спокійно оглянув залу. І справді, вона була надто чистою та бідною, так ніби справи йшли гірше вже деякий час.

— Якщо хтось знайде щось таке ввіткнутим у свої двері, — об шинквас брякнула невеличка річ, — то скоро хата загориться в нього над головою. У всій долині майже всі окремі господарства вже стоять покинуті. А ті села, де людей побільше, оточили себе гостроколом і весь час пильнують. Тут також на стінах безперервно палають факели, а міські пахолки стоять на варті з вечора до ранку.

Лейтенант глянув на шинквас. Мала сокирка, розміром із долоню, з подвійним вістрям і борідкою, абсурдно вигнутою вгору. Забавка. Щось подібне, витатуйоване на тілах невдалих вбивць, він бачив сьогодні вранці.

— Та’Клав настільки роззухвалився?

Корчмар похмуро кивнув.

— Говорить, що за рік долина належатиме Винде’канна. А як ні, то тут каменя на камені не залишиться. Люди бояться й чекають, що буде… — він невесело всміхнувся. — Ми знаємо: якщо спалахне війна, Імперія не стане жертвувати цілою армією, щоб нас захищати. На тих послів, що оце сьогодні приїхали, наша остання надія.

Лейтенант кивнув.

— Вони здаються розсудливими. Особливо граф. Ми будемо їх пильнувати.

Корчмар піджав губи.

— То ви не залишитеся?

— Із чотирма десятками? Ні. Але коли повернемося, я дам знати командирові полку, що тут відбувається. Ходімо, Варгенне.

Надворі їх привітало сонце, яке все ж пробилося крізь хмари. Велерґорф підставив під промені обличчя, заплющив очі.

— Буде добра погода, пане лейтенанте, — промурмотів із задоволенням.

— Нарешті. Здається, весна про нас вкінці згадала.

Раптом із бокової вулички до них донісся звук удару і стлумлений крик. Вони перезирнулися.

Вуличка була сліпим завулком, утвореним корчмою, стіною сусіднього будинку та купою звалених скринь у глибині. Смертельна пастка для того, кого загнали в таке місце. Особливо якщо цей хтось мав десь тринадцять-чотирнадцять років, а троє нападників були принаймні на голову вищими та важчими: як на око, фунтів на сорок кожен. Носили вовняні, фарбовані в червоне штани й сорочки з рукавами-буф. Не місцеві.

Стояли спиною до входу в завулок. Двоє притискали хлопця до високої стінки, а третій саме розмахувався.

Велерґорф першим розгледів, кого вони мучать. Голосно засопів, але жоден із нападників навіть не озирнувся.

— Ви не тутешні, хлопці, так? — кинув десятник, виймаючи з-за пояса сокиру.

— Та пішов ти геть, — не озираючись гарикнув той, що збирався завдати удару. — А то як скінчимо з цим дурником, візьмемося за тебе, діду.

Важка сокира окреслила коротку дугу й, проминувши на палець голову одного з розбишак, гепнула в найближчу скриню. Вдарила з такою силою, що розтрощила її на шматочки й застрягла в наступній. Троє напасників відскочили від хлопця й розвернулися до входу, витріщивши очі. Велерґорф із зосередженим обличчям обв’язував долоні шматками ременя. Стиснув кулаки, аж ремінь зарипів, а татуйоване обличчя розпромінилося в широкій усмішці.

— Десятник Варгенн Велерґорф, Шоста рота Шостого полку Гірської Варти, — безтурботно промовив він. — А це мій лейтенант, який, гадаю, не братиме участі в забаві, бо, по-перше, звання йому не дозволяє, а по-друге, підофіцерам теж належить якась радість у цьому житті. Ну, хлопці, вас досі троє на одного. До роботи.

Нахилив голову й без вагання кинувся вперед.

Кеннет трохи відступив, ігноруючи грюкотіння, що виникло в завулку, обвів поглядом навколишні будинки, оцінив положення сонця на небосхилі. До полудня залишалося десь чверть години. Невеличкі хмарки давали надію, що хороша погода втримається й надалі.

Переслідуваний хлопець був… його торкнулася Ейфра — Володарка Долі. Так серед вессирців говорили про людей, народжених із відхиленнями. Пласке обличчя, маленьке підборіддя, косуваті оченята. В Імперії їх оберігало переконання, що з Володаркою Долі краще не задиратися, а крім того, вони начебто приносили людям щастя — тим, хто був до них добрим. Ці ж нападники, напевне, були не звідси. Найімовірніше, помічники якогось виндерського купця, які вирішили розважитися. Офіцер усміхнувся. Мабуть, у переконанні, що за кривду, заподіяну Дітям Долі, приходить швидка помста, і справді було чимало правди. Вони ж ледь почали його штурхати, коли зустріли Варгенна Велерґорфа з Гірської Варти. А той до таких справ підходив дуже поважно.

Кеннет ще раз порахував до десяти й повернувся до завулку. Двоє нападників уже лежали непритомні, у третього десятник сидів на спині, намагаючись втопити його в мілкій калюжі. Йому непогано виходило. Лейтенант сперся на стіну.

— Коли він припинить ворушитися, — сказав, — дай йому ще десять ударів серця — й облиш. Не хочу тут трупів.

Велерґорф паскудно вилаявся й відпустив свою жертву.

— Гей, шкода сил. Навіть битися порядно не вміли, — він підійшов до переляканого хлопця й подав йому долоню. — Ходімо, малий, відведемо тебе додому.

Вирвав сокиру зі скрині, обійняв хлопця за плечі й вивів його назовні. Хоча його й було врятовано, хлопець, здавалося, от-от міг розревтися.

— Ви… ви солдати? — нарешті цілком виразно запитав він.

— Так нас називають, але не вір у ті побрехеньки, — підофіцер був у чудовому настрої. — Ми — Гірська Варта.

Хлопець затремтів від стоп до голови.

— Хххолодно мені.

Велерґорф зняв плащ і накинув йому на плечі.

— Тримай.

Врятований глянув на нього з телячим захватом в очах. Жах завулку вже десь вилетів з його голови.

— Я можу його залишити? Справді? І буду солдатом? Справжнім?

Кеннет побачив обличчя Велерґорфа і звів брови. Подарувати щось Дитині Долі, а тоді забрати це в неї було б надто жорстоко.

— В тебе є запасний? — запитав він.

— Так, пане лейтенанте, отой мій старий. Можу йому залишити?

— Це твій плащ. Тільки зніми відзнаку. І відведи хлопця до корчми, нехай про нього подбають. Ми зараз вирушаємо.

— Слухаюся.

* * *

Учта, влаштована на честь посольства, обіцяла бути пишною.

Кеннет стояв біля вікна й дивився на гостей, що саме з’їжджалися. Яскраві прапорці вилися над кожною групою кінних, що проходила крізь браму замку, а різнокольорові вбрання напевне дозволяли відразу зрозуміти, хто іде, з якого клану походить і чи він ворог смертельний — чи лише такий, чиє вбивство можна трохи відкласти в часі. Варта біля брами забирала в усіх зброю й ретельно обшукувала кожний фургон. Лише ескорту меекханської делегації дозволили залишити озброєння. Але в дипломатів для цього були власні закони.

Прибульцям з Меекхану віддали ціле крило, до якого вели чотири входи. Принаймні стільки їм вдалося знайти й