Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

аспектами, кривавий і безжальний культ проголосив відродження слави Сетрена, поразку Імперії, час крові та сокири. Інакше кажучи, намагався перевести час назад на якихось триста років, до тієї миті, коли меекханські полки вщент рознесли Святу Дружину Бика, а самого Сетрена було прийнято до пантеону Імперії.

Культ міцнішав, його сила зростала з кожною поразкою, якої зазнавала меекханська армія в битвах із се-кохландійськими а’кеерами. Він здобував популярність навіть у Винде’канні та інших північних країнах, що було не дивно, бо релігія, яка вшановує Сетрена-Бика, походила саме з цих місць. У Лаверді та Конелазі фанатики під знаком Рогатої Сокири розпочали свої рейди з різанини місцевої старшини, що надало їм повноту влади, а коли здавалося, що Меекхан от-от паде, Оннал Оґ’Кал повів своїх воїнів на схід, порушивши мирну угоду, укладену кількома роками раніше.

Він ступив на землі, які ніхто не оберігав, бо більшість військ було виведено звідси до центральних провінцій, що перебували під найбільшою загрозою, а тоді зайняв кілька замків, пограбував кількадесят міст та містечок, а різанина, яку влаштовували його войовники з татуюваннями рогатої сокири, ще багато років навіювала жах. Але Імперія перемогла се-кохландійців у великій битві за Меекхан, а потім полки з прикордонних замків помарширували на захід. Ті, чиї родини саджали на палі, палили на багаттях та ламали колесом. Водночас запрацювала дипломатична машина, переконавши молодого володаря Винде’канна, що культ загрожує йому більше, ніж Імперії, та спокусила обіцянкою віддати землі Лаверда.

Дві армії одночасно ввійшли на територію князівств, охоплених релігійним безумством. І жодна не знала милосердя. Кожне село, в якому знаходили найменшу ознаку культу Сетрена-Войовника, рівняли із землею; дерева вгиналися під повішениками. На перехрестях бракувало місця, де можна було ставити розп’яття і втикати палі. Круки й ворони наповнювали небо безкінечним карканням, а їхні зграї закривали сонце. Це була найкривавіша розплата, яку Імперія проводила за століття. За порушення договорів, за зрадницький удар у спину, за вбивство жінок та дітей.

За три місяці обидва князівства зникли з мапи: місцевої аристократії вже майже не існувало, народ був проріджений, тож їхні землі поглинув Винде’канн. Меекхан не був зацікавлений у спустошенні країни. І тоді виявилося, що долина Ґевенаг стирчить, немов тернина, увіткнута посеред чужої держави. Виндерські купці мали сплачувати мито, щоби проїхати всього кілька миль — або об’їжджати навколо, витрачаючи чимало днів. У свою чергу, для Імперії утримання цієї долини та забезпечення її безпеки виявилося надто важким завданням. Улюбленим методом чималої кількості банд стали швидкі атаки навпростець — вхід із півночі, пограбування села чи каравану й моментальна втеча на південь. Або ж рейд у протилежному напрямку. Утримання жорсткого кордону завдовжки понад вісімдесят миль вимагало б кількох чи навіть кількадесяти тисяч людей. Більше, ніж у трьох великих провінціях, разом узятих.

До того ж, як у загальних рисах прояснив граф, останнім часом велика кількість розбійників об’єдналися в одну велику банду, якою командував Навер Та’Клав, син сестри самого Аерисса Клависса. Молодий бандит відверто симпатизував культу Сетрена-Войовника, який так ніколи й не було знищено повністю, а ще відверто насміхався з меекханської армії. Його банда зросла настільки, що могла б протистояти двом чи трьом повним ротам Гірської Варти. Ситуація була більш ніж делікатною: зараз вони їхали на перемовини з володарем, найближчого родича якого були зобов’язані схопити або стратити, якби він потрапив до їхніх рук на теренах Імперії. Кеннет уже чув про це плітки, але досі Гірська Варта не отримала жодних точних наказів у зв’язку з цією бандою.

Бургомістр Арбердена, безперестанно кланяючись, привітав їх на площі перед ратушею, а його радісні зітхання було чути навіть за милю. Імперія рідко відсилала послів на північ, тож це була важлива подія в історії Ґевенага. Якби з делегацією щось трапилося, він як найвищий урядник долини відповідав би за це особисто. Приїзд возів з ескортом немов скинув з його плечей кільканадцять років.

— Ваша достойносте! Ваша милосте! Пане графе! Це велика честь! Це щастя! Це…

— Досить, — граф зіскочив з коня й подав віжки стаєнному. — Ми затримаємося тут ненадовго, а потім вирушимо до Лав-Дерена. Згідно з планом, ми повинні прибути туди сьогодні ввечері, тож чекати не можемо. Лише змінимо коней. Чи дорога по інший бік кордону — проїжджа? Якісь лавини, зсуви?

— Ні, ваша достойносте, — бургомістр почухав залисини. — Зсувів не було, а лавини всі зійшли, як треба. Не те, що тут. Старий Віл на Жалобному Проході, здається, вперся, що донесе на собі сніг до наступної зими. Пара купців там уже проїхали, але кожен потім розповідав, що ніколи так не молився Льодовій Володарці. Якщо сніги з нього не зійдуть, то всі ми з торбами підемо.

— На щастя, ми ідемо в інший бік, — пробурмотів граф, легенько потягуючись. — Лейтенанте, у нас півгодини. Ваші люди можуть відпочити й поповнити припаси. Вирушаємо опівдні.

— Зрозумів, — військове «слухаюся» не хотіло протискуватися Кеннету крізь горло. — Десятники!

Велерґорф, Андан та Берґх підійшли до лейтенанта.

— Берґх, перевір, чи всі пси мають нашийники. Такі, щоб їх було видно здалеку. Не хочу, щоб по той бік кордону хтось підстрелив мені тваринку, а потім пояснював, що, мовляв, думав, що це вовк.

— Нехай тільки спробують.

— Я наказую саме для того, щоб вони не могли спробувати. Андане, всі, повторюю: всі повинні носити плащі. Ідемо як Гірська Варта, і краще, щоб це було помітно здалеку. Варгенне, ми зазирнемо до трактиру. Не усміхайся так, з’ясуємо, що місцеві знають про того Навера. Та й взагалі, дізнаємося, чому ситуація так смердить.

Усі десятники похмуро усміхнулися.

— Ви також це відчуваєте, лейтенанте?

— Так, Берґх. Дипломат із титулом графа, який їздить верхи, мов професійний кавалерист, наймані вбивці з татуюванням Сетрена-Войовника, поспіх, з яким ми йдемо на північ. Це не звичайні перемовини. Розгляньмося.

Трактир виявився чистим і просторим, пахнув димом та пивом, а дерев’яна підлога тихо поскрипувала, коли вони йшли до шинквасу. Зала була напівпустою, що, навіть зважаючи на ранню пору, було радше дивно.

Власник виплив з-за завіси, що вела вглиб трактиру й широко усміхнувся.

— Вітаю, пане лейтенанте. Десятнику, — він легко вклонився. — Нарешті наші прохання були почуті. Пива?

— Ні, служба. Ви скучили за Вартою?

— Як же ні, якщо так? Десь рік ми надсилаємо прохання, щоб нам прислали кілька рот або хоча б одну, для початку. Тільки ви зможете дати з ними раду.

— Той Навер залив вам сала за шкіру, га?

— Більше, ніж зазубрена стріла, що ввіткнулася в бебехи. Люди