Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

Він розвернувся й помарширував до своїх людей. Аристократ, повагавшись, попрямував слідом, наказавши решті малого каравану стояти на місці. Вартівник якийсь час ішов мовчки, чекаючи, поки кінний посол його наздожене.

— Коли був встановлений термін цього візиту, е-е-е, — він загнувся, — пане графе?

— Десь півроку як тривають перемовини.

— Півроку — це дуже багато часу. Хто про це знав?

— Я, моя дружина, яка тепер їде зі мною, кілька людей з Дипломатичного Корпусу. А в чому, власне, річ, лейтенанте? Що ви робите на шляху, якщо повинні чекати нас у Арбердені? І що означає вся ця ваша демонстрація?

— Ваша делегація мала дістатися до Арбердена ще вчора ввечері, правильно?

— Так, але вздовж веньського шляху зійшла лавина. Нам довелося шукати іншу дорогу, і внаслідок цього ми ночували в якомусь сільці, що називалося, здається, Клацвен.

— Клахен, я про нього чув. А якщо перейти до суті, пане графе, то моя рота отримала наказ дістатися до долини Ґевенаг і зустрітися з вами в Арбердені. Учора ввечері всі місцеві сиділи немов на вугіллі, а бургомістр бігав так, ніби хтось йому скаженого кота в штани зашив. Із настанням сутінок він уже був готовий розсилати гінців до всіх навколишніх сторожових постів із наказом почати пошуки. Я ледве його від цього відмовив.

— Дуже розсудливо.

Лейтенант ледве знизав плечима.

— Уночі пошуки в будь-якому разі були б марними.

Вони наблизилися до групи на дорозі. Граф придивився до солдатів. Усі носили різні панцири й іншу зброю, багато хто витатуював собі на шкірі різні дивні знаки, хоча всіх перевершував високий — на голову вищий за решту — сивий десятник: здавалося, він народився з чорно-синьою шкірою. Його важка сокира, мабуть, снилася вночі кожному бандиту в радіусі багатьох миль. Усі разом вони скидалися на розбійницьку збиранину, тільки мали краще озброєння, а брудно-білі плащі хоча б трохи нагадували однотипне обмундирування.

Раптом жеребчик зафоркав і визивно вдарив копитом у землю. Посол глянув туди, де мала б перебувати причина занепокоєння бойового скакуна. На траві лежало кілька псів темної масті. Побачивши великого, немов стодола, коня, вони лише ліниво вишкірилися.

— Можете не боятися, вони не голодні, — солдат, який сидів біля собак, промовив це максимально серйозно й почухав найближчого пса за вухом. Здавалося, лише швидке прибирання руки рятує його від втрати долоні.

Дарвен мусив визнати, що розповіді про Гірську Варту відповідали дійсності. У Класс-Дев, столиці найбільшої північної провінції й садибі Великого Губернатора, вже чимало років переповідали барвисті легенди про цих солдатів. Місто лежало за понад сотню миль на південь від Малого хребта, тож Гірська Варта, яка рідко спускалася на терени поза гірським ланцюгом, була там ледь не міфом. Історії про битви з дикими племенами чи з ордами послідів темряви, що приходили з півночі, розпалювали уяву і пробуджували подив. А ці солдати виглядали саме так, ніби вбивали подібних чудовиськ кілька разів денно, та ще й для розваги.

— Отуди, — молодий офіцер повів графа вглиб лісу. Запах крові тут змішувався з вологим, солодким запахом потовчених рослин, а на збитій, вкритій поруділими плямами папороті лежало шість тіл. Свіжі стежки в підліску вказували, що трупи стягнули сюди з кількох місць. Кан-Лаверр вдивлявся в одного, з головою, ідеально розрубаною навпіл. Пригадав собі сокиру підофіцера.

Бойовий жеребчик форкнув, відчувши кров, і похилив голову вперед, немов готувався до бою. Посол заспокійливо поплескав його по шиї.

— Хто це?

Намагався поставити це питання так зухвало, як тільки й міг поставити його хтось по десятилітній службі в дипломатичному корпусі Імперії. Прозвучало майже так, немов на якомусь прийомі він запитував про імена щойно прибулих гостей.

Лейтенант присів над трупом і розвів тому кубрак. Груди вбитого оздоблювало червоне татуювання, яке зображувало подвійну сокиру з борідками, стилізованими під бичачі роги.

— Я був переконаний, що виндерці в це вже не граються, — офіцер задер голову і глянув на графа в сідлі. — Я вважав, що бойовий культ Сетрена зник разом зі смертю Оннала Оґ’Кала. А тут така несподіванка. Ми вийшли з Арбердена до світанку, сподіваючись, що ви приїдете цим шляхом — і раптом у лісі наштовхнулися на них. Якби не пси, ми пройшли б повз, не помітивши їх — але сталося як сталося. Короткий бій, і тепер у нас двоє легкопоранених і шість трупів із татуюваннями воїнів Бика. А ще арбалети, стріли яких змащені чимось чорним і смердючим. Ми не знаємо, що це, але собаки тікають як ошпарені, а з рота їм тече піна, якщо просто підсунути їм таку стрілу під ніс. Тож припускаю, що нам пощастило, бо їхня зброя не була натягнена.

Лейтенант підвівся й витер руки об плащ.

— Саме тому я й запитав, коли став відомий термін посольства.

Граф повільно і глибоко вдихнув. Намагався зберігати кам’яне обличчя, але, здавалося, це йому не до кінця вдалося, бо на обличчі офіцера з’явилося щось схоже на розуміння.

— Ви не очікували чогось такого, еге ж? Не на землях Імперії.

— Ні. Не вбивць із отруєними стрілами.

— А тоді — чого саме?

Цього разу вишкіл його не підвів.

— Я не вважаю за потрібне видавати дипломатичні секрети кожному офіцерові, який має мене охороняти. Ви добре впоралися, і я розраховую, що й надалі залишатиметеся такими ж умілими. Ви готові до нас приєднатися?

На обличчі лейтенанта не було помітно жодних емоцій.

— Авжеж.

Він коротко відсалютував і відійшов до своїх людей.

* * *

Арберден був найбільшим — точніше, єдиним — містом у Ґевенаг. Ця долина, яку також називали Рогом, уже майже чверть століття становила для Імперії дедалі більшу проблему. Була десь у сорок миль завдовжки, але ледве в кілька — завширшки. Врізалася клином у територію Винде’канна, перетинаючи кілька важливих торговельних шляхів, зокрема й головний, який вів просто до столиці королівства. Це невдале розташування було результатом давньої політики Імперії, яка велася згідно із принципом «розділяй і володарюй». Ще тридцять років тому на південь від Ґевенаг лежали незалежні королівства Лаверд і Конелаз. Згідно з ідеями меекханських дипломатів, долина мала бути зоною відокремлення тих двох войовничих країнок від Винде’канна, який лежав на півночі. А при оказії — давала змогу контролювати торгівлю поміж ними. Така політика була набагато вигіднішою, ніж збройне підкорення.

Під час навали кочових племен зі сходу, коли Меекхан хитався й ледь не ринув у руїнах, у південних князівствах розквітнув культ Сетрена-Войовника, підтриманий молодим жерцем Онналом Оґ’Калом. Насичений похмурими