Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

як не можуть самі, то платять якийсь гріш купцям, щоб ті такий камінь тут залишили. Оце і вся наша традиція: замість пам’ятників — купа каміння.

Кеннет покивав.

— І пам’ять, Варгенне. І пам’ять.

— Так, пане лейтенанте. І пам’ять.

Попереду з тіней вечора виринули мури міста.

* * *

Шпигуна відправили до льохів відразу після того, як командир Шостої роти склав рапорт. Посадили в одиночну камеру, з вузькими нарами, єдиним триногим табуретом і цебром для нечистот. Саме на такі умови могли розраховувати в’язні перед допитом. Увійшовши в камеру, чоловік усівся на табуреті, нахилив голову і знерухомів. Чекав.

Заскреготіли двері. Прибулець був високий і худий, мало не виснажений. Його шкіра була білою, наче полотно.

— Ну прошу, — почав він з порогу. — Хорт у клітці. Упійманий там, де бути не повинен, та ще й через дурість і неуважність.

— Додай нервового мула, — в’язень підвів голову і глузливо всміхнувся до прибульця. — Хоча мушу визнати, Ґельрґорфе, ці солдати мене здивували. Дев’ятеро з десяти допомогли б мені зібрати мапи і з благословенням відіслали б у дорогу.

— А ти натрапив на офіцера, який швидко думає?

— І завдяки цьому довідався, які настрої панують серед вессирців, що, хе-хе, трохи поліпшило мені настрій.

— Що ти робив на територіях Імперії?

Чоловік стенув плечима.

— Шпигував, що ще я мав робити?

— Ви, Хорти, маєте рознюхувати поза домом. Дім пильнуємо ми.

— Авжеж. І це наша віковічна проблема, Щуре. Ви пильнуєте дім, ми — його околиці, а кордонів не стереже ніхто… Мені вдалося потрапити на службу до Його Превелебності Ксаґенна Лавеннера й отримати інформацію про кількох його агентів на теренах Імперії. Я мав встановити з ними контакт і, — він зробив паузу, — думаю, що ще нічого не втрачено.

— Лавеннер? Генверці? Про те, що в нього тут є шпигуни, ми знаємо, але…

— Ні.

— Що «ні»?

— Я не віддам тобі їхніх прізвищ. Минуло три роки, поки мені повірили аж настільки, щоб довірити просту місію. Якщо ти отримаєш їхні прізвища, то рано чи пізно вони потраплять у камеру, а це означатиме кінець для мене як шпигуна. Я повинен дістатися до них сам і переказати відповідні слова. А потім зможу повернутися до Лавеннера.

Худий похитав головою.

— І як ти собі це уявляєш? Твоє обличчя бачило чимало народу.

— Тільки ці солдати. Я спеціально йшов так повільно, як тільки міг, щоби до міста ми дісталися в сутінках. Ішов із похиленою головою, човгаючи ногами й зіщулившись. Якщо цей загін на деякий час зникне з провінції, то не буде нікого, хто розпізнав би в мені шпигуна, схопленого на постоялому дворі. Використай свої впливи, щоби відіслати їх кудись, де вони не зможуть на мене натрапити. Цього мені вистачить.

— А чому, власне, — посмішка співрозмовника зробилася гострою, наче бритва, — чому б я мав зробити тобі цю послугу?

— Бо ми обидва служимо Імперії, Щуре. І тоді я скажу тобі, яку звістку я мав передати генверським шпигунам.

— Певно, вона звалить мене з ніг, га?

В’язень глянув на нього так, що посмішка зникла.

— Розвідка Лавеннера шукає молоду дівчину. П’ятнадцять чи шістнадцять років, чорне волосся, сині очі. Навколо неї мають відбуватися дивні речі. Справді дивні, — шпигун уважно глянув на співрозмовника. — Ти зблід, Щуре. Отже, це правда, ви також її шукаєте. Тому розв’яжи мене й дозволь діяти. Бо поки ми тут сваритимемося, її знайде хтось інший.

Колишній в’язень підвівся з табурета.

— Був радий зустрітися з тобою, Ґельрґорфе.

БАГРЯНЕЦЬ НА ПЛАЩІ=

Дарвен-кан-Лаверр натягнув повід і осадив коня. Тварина незадоволено форкнула. Бойовий жеребчик майже весь останній місяць провів у стайні, а тепер його розпирала енергія, і він, схоже, хотів галопувати гірським шляхом, що тягнувся вперед лагідними звивами. Але його господар чудово розумів, що така поїздка була б неможливою без супроводу кількох вершників. А це вже не було б аж так приємно.

Ну й, вочевидь, залишалася проблема людей, які саме вигулькнули з лісу десь кроків за сто попереду. Усі озброєні до зубів, він навіть помітив кілька арбалетів — на щастя, наразі просто закинутих за спину. Зупинив колону, звівши руку.

— Капітане!

Двоє кінних відразу проминули його й відгородили від підозрілої громади. Третій затримався поруч.

— Це вони?

— Мали б чекати нас в Арбердені. Не знаю, що вони могли б робити тут, пане графе.

— Напевно, шукають нас. Зрештою, зараз довідаємося, один саме підходить.

Солідний фургон, що замикав караван, і три важкі вози затрималися позаду, скрипнувши осями. Кільканадцять кавалеристів оточило їх рухомим кордоном. Візниці та їхні помічники, намагаючись робити це непомітно, потягнулися по сховану під передком зброю.

Спостерігаючи за цими приготуваннями, Дарвен-кан-Лаверр дозволив собі саркастичну посмішку. «Ми в Імперії, а поводимося, немов на ворожій території, — подумав він. — До того ж не можемо взяти з собою повний ескорт, бо це може образити його величність Аерисса Клависса. Отже, щойно побачивши банду абияк озброєних піших формуємо захисне коло й готуємося до битви».

Чоловік, який наближався, був молодий і мав коротко підстрижене руде волосся й підрізану руду бороду. Якщо носив її, щоб додати собі поважності, то виходило кепсько. Виглядав не більше ніж на двадцять п’ять років. Сірий — а колись, напевне, білий плащ накинув на кольчугу, підперезану солідним поясом. Круглий щит, закинутий за спину, радше пасував би комусь, хто служить у панцирній хоругві. Як і довгий прямий меч. Попереду плаща виднівся візерунок собачої голови, а над нею — дві шістки.

Дарвен кинув погляд на червону обшивку.

— Вітаю, пане лейтенанте, — кивнув. — Ми не чекали вас так вчасно.

— А ми вас — так пізно, пане… — молодий офіцер зробив паузу, ощупуючи поглядом фігуру вершника.

— Граф Дарвен-кан-Лаверр, імператорський посол до Його величності, Сина Сокири, Аерисса Клависса.

— Вітаю вас, пане графе.

У лейтенанта був молодий голос: тихий, спокійний, холодний. Хоча було помітно, що він розлючений.

Граф почекав хвилинку, а тоді усміхнувся, цього разу широко. І дуже, дуже холодно.

— Я чув, що в Гірській Варті дисципліна — поняття відносне, і що там служать ті, кого не прийняли б до нормальної армії, навіть якби вони щомісяця не отримували, а самі сплачували імператору кошти. Але ж представитися тим, кого зустрів на шляху — це очевидна справа навіть для горців.

Молодий офіцер трохи зашарівся.

— Вибачте. Лейтенант Кеннет-лив-Даравит, Шоста рота Шостого полку Гірської Варти. Будь