Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

обмін та торгівлю — як і шовк, добру сталь, порцеляну, скло та інші речі, яких самі не маємо, але якими охоче торгує Імперія. І тільки деякі дурні постійно думають про військову славу та силу Сетрена Войовника. На півночі від нас розташовані гори та племена аґ’хеері, яких меекханці звуть агерами. На півдні — Савегде, князь якого обіцяв, що перетворить наші будинки на хліви для своїх свиней. На заході, над морем, у мене під боком ростуть несбордські поселення, бо там забагато фіордів та островів, щоб я міг упильнувати узбережжя. Вже двадцять п’ять років єдиний спокійний кордон у мене — це схід, а один молодий дурень саме вирішив розпалити вздовж нього вогонь.

— Я…

— Мовчи, хлопче, коли сидиш за моїм столом. Чи ви, пані графине, знаєте, що являла собою та церемонія? Та, якою нас ущасливив Навер?

— Ні, — Ісава-кан-Лаверр скромно потупила очі. — Я не вклоняюся Сетренові.

— Авжеж, в Імперії Сетрена за патрона обирають переважно войовники, бо він, кажуть, колись змагався з Реаґвиром за титул Володаря Битв. То може, ви, графе, або хтось із ваших солдатів?

Кеннет глянув на посла, потім на капітана і двох десятників, які сиділи навпроти. Схоже, ніхто з них не хотів говорити. Аж тут відчув рух праворуч.

— Кінець третього дня третьої спроби. Увільнення та обійми першого авендері.

Тахґ широко усміхнувся.

— Визволення, увільнення, це по-різному називають. Я знав, що хтось із Берґена пам’ятатиме цю історію. Розповіси нам про неї, десятнику?

Велерґорф запитливо глянув на лейтенанта. Кеннет кивнув. Підофіцер потягнувся за кубком, відпив ковток вина й задивився У простір. За столом запала тиша.

— Легенди оповідають, що це було в часи перед приходом Небажаних, до темних століть. Боги тоді ще не ходили по світу в постаті авендері. Кажуть, саме Сетрен першим вирішив зійти до людей, щоб краще опікуватися ними й наблизитися до них. Об’явився жерцям, хоча тоді не було ще жерців, як оце зараз, самі лише шамани, які однією ногою стояли в царстві духів, а другою — у світі людей, і наказав, щоб йому приготували начиння, в яке він може ввійти. Це мало бути щось достатньо міцне й потужне.

На словах про шаманів жрець гнівно забуркотів, але його перервав тріск наступної куріпки, рваної на частини. Тахґ широко усміхнувся, Велерґорф продовжив.

— У перший день привели великого сірого вовка, такого сильного, що він міг за раз відкусити людині ногу. Поки його ловили в лісах Гавеннеца, він скалічив і вбив десяток мисливців. Бог глянув на бестію й зійшов у її тіло. Оповідають, що очі вовка запалали як смолоскипи, хутро наїжачилося, а… — десятник затнувся і — Кеннет мало не впав зі стільця — почервонів, — гм… ну…

— Так? — графиня якийсь час уже дивилася на офіцера, а тепер зі щирою цікавістю в очах ще більше нахилилася в його бік. — Що трапилося?

Вона знала. Раптом лейтенант зрозумів, що вона знала цю оповістку, бо вона — дружина посла, а в дипломатичному корпусі Імперії це означало, що вона й сама є послом. Тож повинна знати кожну з місцевих легенд, усі звичаї, а кланові кольори розрізняти краще, ніж сам тахґ. Але вона жінка і, схоже, пречудово розважається.

— Той… ну, певний орган йому налився, значить, кров’ю… так, що нагадував ще одну ногу…

Сині очі графині стали ще більшими.

— Який орган?

— Неважливо, моя мила, — здавалося, граф, відчув потребу прийти солдатові на допомогу. — Це тільки стара легенда.

— Легенда, — зітхнула вона низьким голосом. — Третя нога? Ох! Чому в тебе ніколи не входив жоден бог, га? — тихо додала.

Тахґ реготнув на все горло, аж пішло відлуння по залі. Шум розмов стихнув, як ножем утятий, а всі голови обернулися в їхній бік. Кеннет закусив губу і прикрив очі, щоб не дивитися на десятників, які давилися зі сміху; капітан авд-Понб дихав важко, наче душився, а Навер вибалушив очі й приєднався до дядька. За мить уже сміялися всі, навіть жрець Сетрена дозволив собі коротке пирхання. Ісава сиділа з поглядом, вбитим у тарілку, чарівно зарум’янена.

Аерисс, усе ще регочучи, витер рукавом сльози з очей.

— Чудово, графине, пречудово, ха-ха-ха, ну, але… хе-хе-хе, дамо десятнику закінчити.

Велерґорф подякував, кивнувши, і продовжив.

— Тіло вовка, навіть із північного Гавеннеца, не зуміло вмістити в собі силу бога, за мить запалало ясним сяйвом і перетворилося на жменьку попелу. Сетрен відійшов, наказавши, щоб привели міцніше створіння. Через десять днів у колі призиву стояла клітка з гірським ведмедем. Бестія була такою великою, що стоячи на задніх лапах була вищою за двох дорослих мужів, а до того, як ії зловили, вона вбила й поранила тридцятьох мисливців. Коли ведмідь прийшов до тями й почав битися у стінки клітки, залізні прути завтовшки в дюйм гнулися, немов дерев’яне пруття. Сетрен оглянув бестію, оцінив її сили та розміри й обійняв її своїм духом, — Велерґорф крутнув келихом, який тримав у руці, зазирнув усередину. — Ведмідь рикнув так, що аж затряслися вершини, а на сто миль навкруги гори скинули снігове вбрання, засипаючи шляхи лавинами. Жерці в колі призиву впали на землю без тями, клітка розлетілася на друзки від одного удару лапи. І Сетрен у постаті ведмедя встав серед них. Але перш ніж він встиг зробити три кроки, володар гір також не витримав, не в змозі втримати силу Безсмертного. Раптом звір запав всередину самого себе, почав корчитися й маліти, немов тіло його висихало в льодяній печері.

І перш ніж хтось встиг кліпнути, на місті бестії залишилася купка кісток та кілька шматків хутра. Потім подув вітер, і все розвіялося в пил.

— Я так розумію, що третього разу взяли бика.

— Так, пані графине. Але перш ніж бика привели, жерці довго мандрували стежками снів і радилися з духами предків, — підофіцер проігнорував роздратоване пирхання Явена. — Мало хто з них розумів, яке створіння може бути сильнішим за гірського ведмедя, аж нарешті одному з них наснилося потужне рогате створіння, якого ніколи не бачили в цих місцях. Темно-бурий, вищий у холці за рослого чоловіка, із рогами білими, мов полірована кістка. Тур із пущ Півдня, сказали мудрі, коли їм описали звіра. Три роки сплинуло, поки короля лісів привели в гори. Тисячу хутр сріблястих лисів, тисячу сталевих мечів і тисячу бочок п’янкого меду віддали племенам, що жили на півдні, в обмін на право впіймати й забрати одного з вожаків стад. Сотня ловців заплатила ранами і життям, перш ніж вдалося сплутати звіра. Але коли той