Гілберт Кійт Честертон - Хрест із сапфірами

з похмурою посмішкою на обличчі. Та до нього відразу ж повернувся його постійний добрий настрій, і він засміявся, показуючи два ікла, як собака, з-під жовтих вусів.

— У такому випадку, мій дорогий Вільфреде, — безтурботно промовив він, — це досить мудро, що останній з чоловіків роду Боенів вийшов на люди частково озброєний.

Він зняв свого незвичного зеленого капелюха, усередині котрого була сталь. Вільфред визначив, що це шолом — чи японський, чи китайський, трофей з їхньої родинної вітальні.

— Перше, що потрапило під руку, — недбало пояснив брат, — так воно є: перший-ліпший капелюх, перша-ліпша жінка…

— Коваль зараз далеко, в Грінфорді, — тихо сказав Вільфред, — та може повернутися в будь-яку мить.

І, похиливши голову, він попрямував до церкви, перехрестившись дорогою, так ніби виганяючи нечистого духа. Йому хотілося якнайшвидше забути про грубість в холодних сутінках готичного храму, та цього ранку він був приречений на те, щоб відкласти свої молитовні практики, тому що його постійно затримували якісь дрібні несподіванки. Тільки-но він увійшов до церкви, котра в цю пору завжди була порожня, як відразу помітив, що хтось поспіхом піднявся з колін і прямує до нього. Коли настоятель придивився, то зрозумів, що це ще одна несподіванка. Цей ранковий молільник був не хто інший як сільський ідіот, небіж коваля, один із тих, кому немає що робити ані в церкві, ані деинде. Його завжди кликали Джо-дурник, і іншого імени у нього не було. Це був чорнявий сильний і сутулий парубок з темним і прямим волоссям, з вічно роззявленим ротом. Коли він пройшов повз священика, то з його дурнуватого виразу обличчя не можна було зрозуміти, що він тут робив і про що думав. Він ніколи раніше не приходив сюди молитися. Що за молитви могли бути у нього сьогодні? Безсумнівно, це якісь незвичайні молитви.

Вільфред Боен нерухомо стояв і дивився, як ідіот вийшов на сонячне світло, і потім на те, як його розпусний брат насмішкувато-дружньо вітався з ним. І, врешті, на те, як полковник почав кидати мідяки в роззявлений рот Джо і, здається, справді хотів улучити.

Цю яскраву й потворну картину людської дурости й жорстокости Вільфред Боен змінив на молитву про очищення душі й оновлення думок. Він сів на лавці в галереї, згодом підійшов до свого улюбленого вітража, котрий його завжди умиротворяв. На вітражі був зображений ангел, котрий ніс лілії. Поступово чоловік перестав думати про божевільного, з його блідим обличчям і роззявленим ротом, як у риби. Перестав думати й про розпусного брата, котрий зі своєю жахливою хіттю метався, ніби лев, загнаний у клітку. Він все глибше й глибше вдивлявся в ці холодні й солодкі кольори, срібні квіти й сапфірну блакить.

Через пів години в цьому місці його знайшов Ґіббс, сільський швець, котрого поспішно послали за священиком. Боен швидко піднявся з колін, бо знав, що Ґіббс ніколи не прийшов би сюди, якби не сталося щось справді важливе. Як і в багатьох селах, швець був атеїстом, і його поява в церкві була настільки ж екстраординарною подією, як і поява Джодурника. Це був ранок богословських загадок.

— У чому справа? — доволі холодно запитав Вільфред Боен і стривожено протягнув тремтячу руку до капелюха.

Безбожник відповів на диво ввічливо, навіть з якоюсь сухуватою симпатією.

— Вибачте мені, сер, — сказав він хрипко й майже пошепки, — та ми подумали, що ви повинні знати про це. Я боюся, що трапилося щось жахливе, сер. Боюся, ваш брат…

Вільфред стиснув кулаки:

— Що він знову накоїв? — вигукнув він у нервах.

— Розумієте, сер, — покашлюючи, сказав швець, — та ні, він нічого не накоїв і вже ніколи не накоїть. Взагалі-то він помер. Буде краще, як ви підете туди, сер.

Настоятель попрямував за шевцем. Вони спустилися короткими звивистими сходами й вийшли на пагорбок над вулицею. Боену вистачило одного погляду, щоб зрозуміти всю трагедію. На подвір’ї кузні було п’ять чи шість чоловіків, переважно в чорному, та один інспектор у мундирі. Серед них — лікар, пресвітеріянський пастор і священик з римо-католицької церкви, до котрої належала дружина коваля. Останній щось швидко й упівголоса говорив їй, а вона, пишна жінка з золотисто-рудим волоссям, гірко ридала на лавці. Між цими двома групами біля купи молотків лежав ниць чоловік у вечірньому одязі. Навіть здалеку Вільфред міг розрізнити кожну деталь у його одязі, а також родинний перстень Боенів на руці, та череп мертвого був повністю розтрощений і нагадував чорну й криваву зірку.

Вільфред Боен миттю побіг униз на подвір’я. Їхній сімейний лікар привітався зі священиком, та той навіть не звернув на це уваги. Заїкаючись, ледве промовив:

— Мій брат мертвий. Що тут сталося? Що ж це за жахлива загадка?

Запанувала тиша, і відізвався лише швець, найбільш відвертий чоловік з-посеред присутніх:

— Жахливо — це воно так. Але ніякої загадки тут немає.

— Тобто як? — запитав Вільфред і раптом зблід.

— Все досить зрозуміло, — відповів Ґіббс. — На сорок миль в околиці є лише один чоловік, котрий може пристукнути людину з такою силою, а чому він це зробив — також цілком ясно.

— Ми ще не можемо нічого стверджувати, — втрутився доктор, високий і нервозний чоловік з чорною борідкою. — Та я можу компетентно підтвердити те, що сказав містер Ґіббс про природу удару. Сер, це неймовірний удар. Містер Ґіббс каже, що є лише один чоловік, котрий на таке здатен. Я особисто вважаю, що на такий удар ніхто не здатен.

Священик затремтів усім тілом, ніби його переповнював забобонний страх.

— Я не зовсім вас розумію, — сказав він.

— Містере Боен, — вже тихіше промовив доктор, — вибачте мені цю літературну метафору. Можливо, так не пасує говорити, та череп вашого брата розколовся, як шкаралуща яйця. А часточки кісток врізалися в тіло і в землю, ніби уламки кулі в багнюку. Це удар велетня.

Він на хвилину замовк, похмуро глянув крізь окуляри й додав:

— Та в цьому є одна перевага — удар звільняє більшість людей від підозри. Якщо в цьому звинуватити вас або мене, або будь-кого іншого з пересічних людей цієї місцевости, то це те саме, якби ствердити, що немовля змогло вкрасти колону Нельсона.

— А я що казав, — притакнув швець. — Є лише один чоловік, котрий здатний на такий удар, от він це й зробив. А де Симеон Барнс, коваль?

— Він у Грінфорді, — нерішуче відповів священик.

— Швидше у Франції, — буркнув швець.

— Ні, він ані не в Грінфорді, ані не у Франції, — почувся безбарвний голосок, що належав низенькому католицькому священикові, котрий саме приєднався до групи. —