Артур Чарльз Кларк - 2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк

Там містилися всі відомі витвори візуального мистецтва, починаючи ще з часів «мерехтливої» зорі кіно. Іві була знайома більшість із них, і вона радо ділилася своїми знаннями з іншими.

Флойд слухав її, звісно ж, залюбки, бо тоді вона ставала живою — звичайною людиною, а не іконою. Йому видавалось одночасно і сумним, і захопливим те, що встановити контакт із реальним світом вона могла тільки завдяки штучному світові рухомих картинок.

Одним з найдивовижніших вражень доволі насиченого подіями життя Гейвуда Флойда стало потім оте, коли він у напівтемряві сидів за спиною в Іви, трохи збоку, мало не впритул, десь у глибокому космосі, за орбітою Марса, — і вони разом дивилися той, найперший, оригінальний фільм 1939 року «Звіяні вітром». У певні моменти Флойд бачив її знаменитий профіль, що якраз накладався на профіль Вів’єн Лі (виконавиці ролі Скарлетт О’Гари) на екрані, й мимоволі порівнював обидва. Проте неможливо було сказати, що одна актриса була краща або гірша за іншу; обидві, як говорили колись римляни, були «суї ґенеріс», тобто по-своєму унікальні.

Коли загорілося світло, Гейвуд із подивом побачив, що Іва плаче. Він узяв її за руку й ніжно промовив:

— Я теж плакав, коли Бонні померла.

Іва спромоглася лише на слабку усмішку.

— Насправді я плакала через Вів’єн, — проказала вона. — Коли ми знімали римейк «звіяних», я багато читала про неї — вона прожила таке трагічне життя. І наша бесіда про неї тут, прямо посеред планет, нагадала мені, що сказав Лері, коли привіз бідолашну з Цейлону після її нервового зриву. Він тоді повідав своїм друзям: «Я одружився з жінкою із космосу».

Іва на мить затихла, і по її щоці тоненькою цівочкою потекла ще одна сльоза (як театрально, не міг не подумати Флойд).

— І ось що вражає найбільше. В останньому своєму фільмі вона знімалася рівно сто років тому — і знаєте, що то був за фільм?

— Ну ж бо — здивуйте мене ще.

— Сподіваюся, це здивує Меґґі, якщо вона й справді пише ту книжку, якою постійно нам погрожує. Останній фільм із Вів’єн називався «Корабель дурнів».

Розділ 38. Космічні айсберги

Тепер, коли в них у всіх так несподівано знайшлося стільки вільного часу, капітан Сміт вирішив, що нарешті настав момент, як цього й вимагав його контракт, дати Вікторові Віллісу інтерв’ю, яке постійно відкладалось і відкладалось. Те інтерв’ю повсякчас переносив сам Віктор — і все через те, що Михайлович не втомлювався завжди й повсюди називати «ампутацією», маючи на увазі відрізану бороду Віктора, яка ще не встигла відрости й без якої той не хотів показуватися перед своїми глядачами. А що до відновлення публічного образу Сміта мав пройти ще не один місяць, то Вілліс нарешті вирішив-таки зробити інтерв’ю поза камерою, а студія на Землі могла потім умонтувати туди його обличчя, узяте з архівних кадрів.

Отже, повсідалися вони в тоді ще лише частково обставленій каюті капітана, насолоджуючись одним з тих чудових вин, які, очевидно, становили більшу частину багажу Віктора. А що вже за кілька годин «Юніверс» мав заглушити свої двигуни й почати дрейфувати далі за інерцією, то на найближчі кілька днів це була чи не остання придатна для нормального знімання можливість, бо вино в невагомості, як стверджував Віктор, — це бридота. Тому він відмовився заливати свої марочні, витримані, коштовні вина в пластикові тюбики…

Й от інтерв’ю почалося:

— Це Віктор Вілліс, який перебуває на борту космічного корабля «Юніверс», о 18:30, у п’ятницю, 15 липня 2061 року. Хоча ми ще не дісталися екватора нашої подорожі, але вже далеко за орбітою Марса і от-от досягнемо нашої максимальної швидкості. І яка це швидкість, капітане?

— Тисяча п’ятдесят кілометрів на секунду.

— Понад тисячу кілометрів на секунду… майже чотири мільйони кілометрів на годину!

Подив Віктора Вілліса прозвучав абсолютно щиро; ніхто й не здогадувався, що він знає параметри їхньої орбіти ледь не так само чудово, як і сам капітан. Але однією з його сильних сторін була здатність поставити себе на місце своїх глядачів і не тільки передбачити їхні запитання, а й викликати серед них зацікавленість.

— Це так, — відповів капітан зі стриманою гордістю. — Саме в ці хвилини ми подорожуємо вдвічі швидше, ніж удавалося будь-кому від початку часів.

Це ж мав бути один з моїх коментарів, подумав Віктор; він не любив, коли об’єкт інтерв’ю випереджав його. Але як справжній професіонал швидко опанував себе.

Він удав, що радиться зі своїм знаменитим маленьким відеосуфлером, з його чітко направленим екраном, який бачив тільки Віктор.

— Що дванадцять секунд ми пролітаємо відстань, яка дорівнює діаметрові Землі. І все ж таки нам знадобиться ще десять днів, щоб дістатися Юпі… ой, Люцифера! Це дає певне уявлення про масштаби Сонячної системи.

А тепер, капітане, одне делікатне питання, що протягом останнього тижня не дає нікому спокою…

«О ні, — подумав Сміт, важко зітхнувши. — Тільки не про роботу туалетів у невагомості!»

— У цей самий момент ми проходимо через самісіньке серце поясу астероїдів…

(Краще б ти запитав про туалети, подумав Сміт…)

— … і хоча жоден космічний корабель ніколи ще не був серйозно пошкоджений, зіткнувшись із ними, та хіба ми не ризикуємо? Зрештою, у цій ділянці космосу літають орбітою буквально мільйони тіл, аж до розміру пляжних м’ячів. І лише кілька тисяч зареєстровано та нанесено на зоряні карти.

— Більше ніж кілька: понад десять тисяч.

— Але є мільйони, про які ми нічого не знаємо.

— Це правда, проте це мало нам допомогло б, якби й знали.

— Що ви маєте на увазі?

— Ми нічого не зможемо з ними зробити.

— Чому?

Капітан Сміт на якусь мить серйозно задумався. Вілліс мав рацію — це питання дійсно було делікатне: Головний офіс швидко вирве мені язика, якщо я бовкну щось таке, чим відлякаю потенційних клієнтів.

— Ну передовсім космос такий величезний, що навіть тут — як ви сказали, у самісінькому серці поясу астероїдів, — шанс зіткнення є… нескінченно малий. Ми сподівалися показати вам один астероїд — найпідхожішим з помічених виявився Гануман, нещасні триста метрів упоперек, — але найменша відстань, на яку ми змогли до нього підійти, чверть мільйона кілометрів.

— Але Гануман велетенський проти всього того невідомого науці сміття, що тут плаває навколо. Вас це не хвилює?

— Хвилює так само, як хвилює і вас бути, скажімо, враженим блискавкою десь на Землі.

— Власне кажучи, я ледве врятувався був якось від одної на піку Пайкс у Колорадо — грім та блискавка вдарили одночасно… Але ви визнаєте, що небезпека все-таки існує… А чи