Артур Чарльз Кларк - 2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк

хоча, з іншого боку, там не було й жодної ознаки пляжу, на який містер Лі так сподівався. Геологи сказали йому, що він прибув сюди занадто рано і що пісок з’явиться тут аж за кілька мільйонів років: «жорна» Європи працювали дуже повільно і ще не встигли виконати свою роботу.

Тільки-но Лі упевнився, що їх несе прямо на берег, як миттю наказав негайно випомпувати воду з головних паливних баків «Ґалексі», навмисно заповнених невдовзі після посадки. Потому минуло ще кілька не дуже приємних для самопочуття людей годин, протягом яких принаймні чверть екіпажу до роботи інтересу не проявляла.

«Ґалексі» піднімалася з води дедалі вище, розгойдуючись на хвилях чимраз сильніше. Потім з потужним сплеском перекинулася на бік та так і залишилася лежати на морській гладіні, наче тіло вбитого кита в ті недобрі старі дні, коли екіпажі китобійних суден напомповували трупи тих тварин повітрям, щоб не дати їм потонути, поки з них вибирають жир. Подивившись, як саме лежить зореліт на воді, Лі ще злегка підрегулював його надводну позицію, поки задня частина не осіла трохи вниз, а капітанський місток над водою дещо піднявся.

Як він і очікував, тоді «Ґалексі» повернулася до вітру широким боком. На цей момент іще чверть екіпажу через морську хворобу стала недієздатною, але в Лі залишалося достатньо помічників, щоб завести плавучий якір, який він підготував для цього останнього акту заздалегідь. Це був просто імпровізований пліт, зроблений з порожніх ящиків, зв’язаних між собою, — і той під напором вітру розвернув зореліт носом до берега, який ставав дедалі ближчим.

Тепер люди змогли побачити, що вже нестерпно повільно прямували до вузької ділянки берега, укритої невеликими валунами. Якщо вони не могли розраховувати на пісок, то цей варіант був найкращий…

Капітанський місток уже нависав над пляжем, коли «Ґалексі» торкнулася ґрунту, і тоді Лі дістав з рукава свій останній козир. Він уже зробив був перед цим лише одне пробне ввімкнення, не наважуючись повторити ще раз, щоб це обладнання бува не вийшло з ладу.

Коротко кажучи, «Ґалексі» востаннє випустила свої посадкові опори. Почувся скрегіт, і все затремтіло: то опорні подушки увігнались у кам’янистий ґрунт під водою і проорали слід у напрямку чужого берега, поки «Ґалексі» не зупинилася нарешті остаточно, уже на суші. Тепер вона була на надійному якорі проти всіх вітрів і хвиль цього океану без припливів.

І ніхто не сумнівався, що це пристанище буде останнім для неї… і, дуже ймовірно, для її екіпажу та пасажирів також.

Частина V. Крізь пояс астероїдів

Розділ 37. Зірка

А тепер «Юніверс» рухався так швидко, що його орбіта вже навіть віддалено не була схожа на жоден природний об’єкт Сонячної системи. Швидкість Меркурія, найближчої до Сонця планети, ба й у перигелії ледве перевищує п’ятдесят кілометрів на секунду; «Юніверс» уже за першу добу досягнув удвічі більшої швидкості — і це лише на половині від того прискорення, якого він досягне потім, коли стане легшим на кілька тисяч тонн води, спаливши її у своїх двигунах.

Кілька годин поспіль, коли «Юніверс» пролітав у бік Сонця неподалік від Венери, уже перетнувши її орбіту, вона з усіх небесних тіл здавалася найяскравішою — звісно, після самого Сонця та Люцифера. Її крихітний диск було чітко видно й простим оком, проте навіть найпотужніші телескопи корабля не показали жодної позначки на її поверхні: оповита вічним хмарним покривом Венера охороняла свої секрети так само ревно, як і Європа.

Наближаючись до Сонця ще ближче — далеко всередину від орбіти Меркурія, — «Юніверс» не просто «зрізав шлях» собі, але й здобував задарма додаткове прискорення від гравітаційного поля Сонця. А що Природу не обдуриш, бо вона у своїх конторських книгах завжди й усе рахує правильно, то Сонце при такій «транзакції» втратило деяку частину своєї власної швидкості в масштабах Галактики; щоправда, наслідки цього стануть помітні лише за кілька тисяч років.

Капітан Сміт використав прохід корабля на такому близькому та небезпечному від Сонця перигелії, аби хоч частково відновити свій престиж, який ущербила його нерішучість напередодні, на кометі Галлея.

— От тепер ви знаєте, — сказав він, — чому я провів наш корабель крізь струмінь Старого Служаки. Якби ми не змили весь той бруд з корпусу, то тепер сильно перегрілися б. І я дуже сильно сумніваюся, що наша система терморегулювання впоралася б з таким навантаженням, бо тут уже в десять разів спекотніше, ніж на Землі.

І його слухачі, дивлячись крізь майже чорні світлофільтри на потворно розбухле Сонце, легко йому вірили. І всі вони були надзвичайно щасливі, коли потім воно знову зморщилося до своїх звичайних розмірів і продовжувало й далі зменшуватися далеко позаду, за кормою «Юніверсу», коли той перетинав орбіту Марса, виходячи на фінальний відрізок своєї експедиції…

«Знаменита п’ятірка» на несподівані зміни в їхньому житті налаштовувалася хто як міг. Михайлович плідно та шумно писав свою музику; і його бачили рідко, за винятком тих випадків, коли він з’являвся за обіднім столом, щоб розповідати нецензурні історії та піддражнювати всіх навколо; особливо часто його жертвою ставав Вілліс. Ґрінберґ обрав сам себе — і ніхто з цим не сперечався — почесним членом екіпажу і тепер більшу частину часу проводив на капітанському містку.

Меґґі М. розглядала цю ситуацію по-філософськи й коментувала її з невеселою усмішкою на вустах.

— Письменники, — зауважила вона, — завжди вихваляються, який би небачений доти шедевр вони могли написати, якби тільки опинились у якомусь місці, де ніхто не заважає та не відволікає; найчастіше вони полюбляють брати за взірець маяки та в’язниці. Тож мені гріх скаржитися, за винятком того, що мої запити на необхідну мені для роботи інформацію постійно виконуються з великою затримкою через зайнятість ефіру терміновішими повідомленнями.

Навіть Віктор Вілліс дійшов майже такого ж висновку: він був зайнятий роботою над цілою купою різноманітних проєктів на далеку перспективу, і йому також бракувало для цього регулярного надходження інформації. А крім того, він мав ще й іншу причину не виходити зайвий раз зі своєї каюти: мусив почекати ще кілька тижнів, перш ніж перестане мати такий вигляд, ніби забув поголитися, а потім іще кілька місяців, щоб мати такий вигляд, як у зеніті своєї слави.

Іва Мерлін щодня проводила цілі години в розважальному центрі, «зустрічаючись», як вона охоче пояснила, зі своєю улюбленою класикою. Їй пощастило, що на «Юніверсі», коли його готували до подорожі, встигли вчасно обладнати бібліотеку та встановити кінопроєкційне обладнання; хоча та колекція книжок і фільмів і була ще відносно невелика, її вистачило б комусь