Артур Чарльз Кларк - 2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк

Вілліс, звісно, чудово знав відповідь; він знову ставив себе на місце цілих легіонів своїх невідомих слухачів на планеті, яка з кожною секундою віддалялася на тисячу кілометрів.

— Це важко пояснити без математики, — відповів капітан (скільки разів він уживав цю фразу — навіть коли це не було правдою!), — але простої залежності між швидкістю та ризиком нема. Катастрофічним може бути зіткнення з чим завгодно, що рухається зі швидкістю космічного корабля; якщо ви перебуваєте поруч із атомною бомбою, яка от-от вибухне, то немає ніякого значення, у кілотоннах чи в мегатоннах вимірюватиметься сила вибуху…

Це твердження було не дуже заспокійливе, але ні до чого кращого в ту мить він не додумався. Перш ніж Вілліс став «продавлювати» цю тему далі, Сміт із поспіхом продовжив:

— І дозвольте вам нагадати, що будь-який… е-е… незначний додатковий ризик, який може на нас очікувати, спричинений благородною метою. Кожна виграна година може врятувати чиєсь життя.

— Так, і я впевнений, що всі ми високо цінуємо це, — промовив Вілліс і замовк; він хотів ще додати: «До того ж я в тому самому човні, що й ви», але вирішив промовчати. Це могло прозвучати нескромно, хоча, правду кажучи, скромність ніколи й не була його сильним боком. Та й навряд чи він дістав би за це якусь подяку, бо опинився тут не з власної волі, адже вибір у нього був невеликий — хіба що піти додому пішки.

— Усе це, — продовжував він, — підводить мене до іншого моменту. Чи знаєте ви, що сталося півтора століття тому в Північній Атлантиці?

— У 1911 році?

— Ну, насправді у 1912-му…

Капітан Сміт здогадався, куди хилить Віктор Вілліс, і не захотів підігрувати йому, прикидаючись повним невігласом.

— Гадаю, ви маєте на увазі «Титанік», — відказав він на те.

— Саме так, — відповів Вілліс, відважно приховуючи своє розчарування. — Я маю щонайменше двадцять повідомлень від людей, які думають, що вони єдині, хто помітив цю паралель.

— Яку паралель? «Титанік» невиправдано ризикував, просто намагаючись побити рекорд, — зауважив капітан і ледве не додав «і на ньому не було достатньо рятувальних човнів», але, на щастя, вчасно стримався, коли згадав, що один-однісінький шатл зорельота може вмістити щонайбільше п’ять пасажирів. Якби Вілліс доскіпався до цих слів, капітанові довелося б довго й нудно виправдовуватися.

— Ну, маю визнати, аналогія дещо надумана. Але є ще одна разюча паралель, на яку всі вказують. Чи не знаєте ви часом ім’я першого та останнього капітана «Титаніка»?

— Не маю ні найменшого… — почав був капітан Сміт[56], і тут його щелепа відвисла.

— Саме так, — промовив Віктор Вілліс із посмішкою, яку назвати самовдоволеною означало не сказати нічого.

З якою охотою капітан Сміт передушив би всіх отих дослідників-любителів, але навряд чи він став би вважати винними своїх батьків у тому, що вони залишили йому в спадок найпоширеніше англійське прізвище.

Розділ 39. Вечеря з капітаном

Шкода, що глядачі на Землі (і поза нею) не мали можливості насолодитися менш формальними дискусіями на «Юніверсі». Життя на кораблі ввійшло у звичну колію та покотилося далі відповідно до рутинного розпорядку, що визначався кількома регулярними ритуалами, з яких найважливішим і, звісно, найдавнішим була традиційна звана «вечеря з капітаном».

Рівно о 18:00 шість пасажирів та п’ятеро офіцерів, яким не треба було на вахту, складали капітанові Сміту компанію за обіднім столом. Ясна річ, ніякого офіційного вбрання, яке було б обов’язкове, скажімо, на борту плавучих палаців Північної Атлантики, для цього не потрібно було, але звичайними були спроби похизуватися новинками кравецької майстерності чи витворами ювелірного мистецтва. Приміром, щодо Іви, то вона завжди з’являлася з якоюсь новою брошкою, каблучкою, кольє, стрічкою у волоссі або парфумами з її, як видно, невичерпних запасів.

Якщо двигуни працювали, трапеза починалась із супу; але якщо корабель летів за інерцією і на ньому панувала невагомість, то подавали закуски. У всякому разі, перед тим як подавали основну страву, капітан Сміт повідомляв останні новини або пробував розвіяти останні чутки, які зазвичай підживлювалися повідомленнями із Землі чи Ганімеда.

Взаємні звинувачення летіли зусібіч, і для пояснення викрадення «Ґалексі» висувалися найфантастичніші теорії. Під підозрою опинилися всі таємні організації — як відомі давно, так і просто вигадані. Однак усі теорії мали дещо спільне: жодна з них не спромоглася підказати правдоподібний мотив.

І таємницю поглиблював один виявлений дивовижний факт: напружено працюючи, детективи АСТРОПОЛу встановили, що покійну «Роуз Мак-Каллен» насправді звали Рут Мейсон, яка народилася в Північному Лондоні, служила в столичній поліції, а потім, після багатонадійного початку, була звільнена за расистську діяльність. Вона емігрувала до Африки — і зникла. Очевидно, була втягнута в політичне підпілля цього нещасного континенту. У цьому контексті часто згадувалась ота таємнича організація, ШАКА, і так само часто всі ці згадки заперечували офіційні кола СШПА.

Про те, що все це може бути пов’язане з Європою, за столом дискутували постійно та безрезультатно — особливо коли Меґґі М. зізналася, що свого часу планувала написати роман про Шаку від імені однієї з тисячі його нещасних дружин. Але що більше вона досліджувала цю тему, то відразливішою та здавалася.

— На той момент, як я відмовилася від своїх планів щодо Шаки, — промовила вона, скривившись, — я вже точно знала, які почуття має сучасний німець до Гітлера.

І що далі тривала подорож, то чимраз звичнішими ставали ось такі персональні одкровення. Коли основне споживання їжі закінчувалося, одному з присутніх за столом на тридцять хвилин давали слово. До речі, мало не кожен з них пережив стільки, що комусь іншому вистачило б на десяток життів, та побував на стількох небесних тілах, що важко було б знайти кращого оповідача застільних байок після завершеної трапези.

Найменш цікавим оповідачем виявився, як не дивно, Віктор Вілліс, який відверто це визнав і пояснив причину.

— Я так звик виступати перед мільйонною аудиторією, — сказав він, ніби вибачаючись, але якось не зовсім переконливо, — що мені важко знайти контакт із такою приязно налаштованою маленькою компанією, як ця.

— Чи вийшло б у вас краще, якби вона не була так приязно налаштована? — запитав Михайлович, завжди готовий прийти на допомогу. — Це можна легко влаштувати.

А от Іва виявилася кращою оповідачкою, ніж від неї очікували — навіть попри те, що її спогади були повністю обмежені світом розваг. Особливо багато вона розповідала про режисерів, з гарною (і не дуже гарною) репутацією, з якими працювала; а найбільше про Дейвіда Ґріффіна.

— А чи правда, — запитала Меґґі М., без сумніву, порівнюючи його