Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

не зай­шов в бур'ян і без тям­ки в го­лові ко­сив бур'яни, аж граб­ки дзвеніли.

Невважаючи на те, що в Про­ко­па бу­ли не всі вдо­ма, він ро­бив, як віл або мерт­ва ма­ши­на. Але як тільки, бу­ло, спи­ниться в ро­боті, то вже стоїть та й стоїть, витріщив­ши очі на од­не місце, до­ки йо­го хто-не­будь не сіпне за ру­кав. Так бу­ло й те­пер: Прокіп ма­хав граб­ка­ми, не роз­би­ра­ючи, що там у йо­го під граб­ка­ми: чи овес, чи сто­ко­лос, мітли­ця та уся­кий бур'ян.

Балабуха підійшов до Про­ко­па й гук­нув:

- Чи це ти, дур­ню, бур'ян ко­сиш?

- Га! - гак­нув Прокіп і спи­нивсь.

- Подивись лиш, що ти ото ко­сиш, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

- Овес ко­шу, ба­тюш­ко, а що ж мені ко­си­ти? - ска­зав Прокіп.

- Ти, ма­буть, зовсім здурів: ти ко­сиш бур'ян.

- А справді, бур'ян. Оце ди­во! А я собі ма­хаю та ма­хаю.

Балабуха по­бу­див най­митів і пог­нав їх до ро­бо­ти. Най­ми­ти по­нак­ла­да­ли во­зи, при­тяг­ли руб­ля­ми й ру­ши­ли до­до­му. Ба­ла­бу­ха обійшов по­ле, вир­вав жмені плос­коні, матірки та льону, по­ле­жав тро­хи під во­зом, до­ки прой­де піт, і поїхав за во­за­ми. Тільки що во­зи виїха­ли на до­ро­гу, один віз роз­си­пав­ся. Во­ли геть по­тяг­ли пе­редні ко­ле­са з війям. Сно­пи роз­си­па­лись на до­розі. Най­мит став і тільки ди­вив­ся на сно­пи. Не встиг дру­гий віз не­да­леч­ко од'їха­ти, трісну­ла вісь; ко­ле­со од­па­ло, - віз ліг набік.

- Чортова спра­ва ко­ло дідько­во­го во­за! - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

- Старі во­зи, то й по­роз­си­па­лись,- сум­но про­мо­вив най­мит і спе­ре­сер­дя по­чав лу­пи­ти пу­жал­ном бідні во­ли.

- Що ж те­пер у світі ро­би­ти? - бідкав­ся Ба­ла­бу­ха.

- А що ж ро­би­ти: їдьте, ба­тюш­ко, до­до­му та ви­си­лай­те ціліші во­зи, та ще вишліть зай­во­го во­за, щоб на віз поск­ла­да­ти во­зи.

Балабуха ба­чив, що най­мит ка­же прав­ду, що тут, ко­ли сер­ди­тись, то тре­ба сер­ди­тись пе­редніше за все на са­мо­го се­бе. Він сів на по­воз­ку й по­ка­тав до­до­му. Але ко­ло брич­ки бу­ла та­ка са­ма спра­ва, як і ко­ло возів, Ба­ла­бу­ха пе­реїжджав че­рез місто, за­че­пив­ся за стов­пець ко­ло жидівської крам­ниці. Вісь хрус­ну­ла, ко­ле­со од­па­ло, а за ко­ле­сом роз­па­лась і брич­ка; Ба­ла­бу­ха ви­пав з брич­ки й прос­тяг­ся на руїнах влас­но­го гос­по­дарст­ва. Од суші все по­роз­си­ха­лось.

- Пху на те­бе, са­та­но, з твоїм гос­по­дарст­вом!

Балабуха плю­нув на ста­ре цур­пал­ля й пішов пішки до­до­му. Він пос­лав Ки­ли­ну за ти­та­рем, а сам ліг на ка­напі, взяв книж­ку й по­чав з до­са­ди чи­та­ти.

Прийшов ти­тар. Ба­ла­бу­ха роз­ка­зав йо­му за свою при­го­ду.

Бери собі, ти­та­рю, й по­ле, й хліб чи з по­ло­ви­ни, чи за тре­тю ски­бу, як хоч, тільки б мені не ма­ти кло­по­ту. Цур йо­му, пек йо­му, то­му гос­по­дарст­ву! Шу­кай возів та їдь на по­ле за­би­ра­ти сно­пи, що ва­ля­ються по шля­ху.

- А що ж бу­де з ва­шою брич­кою!

- Нехай по­го­нич про ме­не тяг­не брич­ку до дво­ру, а ти швид­ше їдь про­ти най­митів.

Титар пішов кло­по­та­тись, і не­за­ба­ром за­худ­жені, мир­шаві коні при­тяг­ли без­щас­ну брич­ку в двір.

"Мене тут і ку­ри зак­лю­ють", - по­ду­мав Ба­ла­бу­ха. Він взяв книж­ку й пішов у са­док, щоб не чу­ти й не ба­чи­ти то­го гос­по­дарсько­го кло­по­ту. Ти­хенько він йшов чис­тенькою доріжкою з го­ри до альтан­ки, кот­ру Оле­ся звеліла збу­ду­ва­ти над са­мою Рос­сю над ске­ля­ми.

Олеся, зос­тав­шись са­ма, по­ча­ла ну­ди­тись; во­на не втерпіла - на­пи­са­ла до ста­но­во­го, Тро­хи­ма Мак­си­мо­ви­ча Ло­ма­чевсько­го, щоб він прий­шов одвіда­ти її.

Рудий Бон­ковський вже тро­хи об­рид Олесі; за Бон­ковсько­го прий­шлось Ба­ла­бусі не го­во­ри­ти до Олесі стільки днів, що як­би їх полічи­ти, то вий­шло б кілька доб­рих місяців. Олесі це усе вже ос­то­гид­ло, й во­на йшла на прис­туп на ста­но­во­го. Ло­ма­чевський був вже літній, тро­хи підтоп­та­ний ка­ва­лер, але здо­ро­вий, пле­чис­тий, чор­ня­вий, з ши­ро­ким ло­бом, з товс­ти­ми здо­ро­ви­ми ву­са­ми та з ве­ли­ки­ми ка­ри­ми очи­ма. Оле­ся навіть нев­ва­жа­ла на йо­го кир­па­тий ніс, кот­рий ще тро­хи й за­ди­равсь вго­ру. Сміливість і ве­селість Ло­ма­чевсько­го більше од усього при­тя­гу­ва­ли до йо­го Оле­сю.

Олеся взя­ла в ру­ки книж­ку й ма­леньку ро­бо­ту, пішла в са­док і жда­ла Ло­ма­чевсько­го в альтанці; во­на роз­гор­ну­ла книж­ку, але не мог­ла чи­та­ти. На­ни­зу по камінні шуміла во­да й пе­ре­ба­ран­ча­ла їй чи­та­ти. Во­на по­ча­ла ви­ши­ва­ти собі комірець, але й та ро­бо­та їй ос­то­гид­ла. Гус­то оп­ле­те­ний ди­кий ви­ног­рад не пус­кав світу в альтан­ку й зак­ри­вав не­бо й виг­ляд на Рось. Оле­ся не лю­би­ла сидіти са­ма в тем­них за­кут­ках і вий­шла виг­ля­да­ти Ло­ма­чевсько­го.

Незабаром Ло­ма­чевський з'явив­ся на горі, з люлькою в зу­бах. Оле­ся ста­ла на ка­мені над во­дою й за­ма­ха­ла до йо­го хус­точ­кою. Ло­ма­чевський вглядів її, прий­шов і привітав­ся до неї.

- Чом ви так дов­го не при­хо­ди­ли? А я зос­та­лась са­ма й тро­хи не вмер­ла з нудьги. Мар­ко Пав­ло­вич поїхав на по­ле, - ідіть та по­хо­ди­мо по сад­ку.

Ой поїхав мій ми­ленький Та й у по­ле, в степ; А я свою ку­де­ли­цю Та й об зем­лю геп! - про­мо­вив Ло­ма­чевський, сміючись.

Ломачевський став з нею по­руч на ка­мені. Поміж камінням ви­лась ма­ленька сте­жеч­ка, ку­дою Прокіп ви­но­сив, мо­же, кілька ти­сяч відер во­ди по­ли­ва­ти Оле­сині квітки та де­ре­ва.

- Як би мені хотілось піти по цій доріжці та по­хо­ди­ти по зе­леній траві по­над са­мою во­дою, - про­мо­ви­ла ко­кет­но Оле­ся. - Ой бо­юся впас­ти! - крик­ну­ла Оле­ся, сту­па­ючи на ду­же кру­тий спуск між здо­ро­вим камінням.

- Дайте мені ру­ку, я вас зве­ду, - ска­зав Ло­ма­чевський, ха­па­ючи Оле­сю під ру­ку.

- Ой упа­ду! Яка кру­та го­ра! - крик­ну­ла Оле­ся й, по­су­нув­шись скобзьки­ми че­ре­вич­ка­ми на­низ по дрібних камінцях, впа­ла на ру­ки Ло­ма­чевсько­го. Ло­ма­чевський вхо­пив її обо­ма ру­ка­ми й звів на­низ. Оле­ся за­ко­ти­ла очі під лоб і зовсім спус­ти­лась на йо­го ру­ки. Місце бу­ло гар­не, але ди­ке й зак­ри­те з трьох боків; то бу­ло гли­бо­ке узьке міжгір'я; по обид­ва бо­ки сто­яли круті ко­со­го­ри, не­на­че стіни; на од­но­му ко­со­горі роз­рос­лась гус­та-пре­гус­та де­ре­за, те­рен та шип­ши­на, не­на­че тон­ке зе­ле­не ру­но. Над тим ру­ном з са­мо­го вер­ху стриміли гострі скелі, а вни­зу рос­ла ку­па розкішних верб; вни­зу на плис­ко­ва­то­му зе­ле­но­му бе­резі бу­ло роз­ки­да­не каміння, не­на­че йо­го хто зу­мис­не на­вер­нув на зе­ле­ну тра­ву й по нег­ли­бокій воді; во­да ли­ла­ся між камінням і че­рез каміння й ти­хо-ти­хо шуміла, не­на­че гра­лась та ла­щи­лась до гла­денько­го каміння, до зе­ле­них бе­режків. Се­ред річки стримів кам'яний острів, че­рез кот­рий би­ла­ся по щіли­нах сер­ди­та хви­ля, а за Рос­сю знов стримів ске­лис­тий бе­рег, під кот­рим сто­яв тем­ний млин з п'ятьма чор­ни­ми здо­ро­ви­ми ко­ле­са­ми.

Олеся ско­чи­ла на зе­ле­ний, як шовк, бе­ре­жок і по­ча­ла ле­генько стри­ба­ти з ка­ме­ня на камінь. Ста­но­вий ки­нув­ся й собі стри­ба­ти, щоб