Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

та ну­ди­лись. Ба­ла­бу­ха не вер­тав­ся. Отець Мельхи­се­дек не втерпів, од­хи­лив двері в кімна­ту й гук­нув: "Доб­рий день то­му, хто в цьому до­му!"

Олеся ки­ну­лась і впус­ти­ла книж­ку. Для неї зда­ло­ся, що Мельхи­се­дек ки­нув на неї ра­ка­ми; во­на аж зат­ру­си­лась.

Мельхиседек вглядів, що бла­го­чин­на ле­жить на ліжку, й не посмів далі од­чи­ня­ти две­рей; він при­чи­нив двері, а Оле­ся знов взя­ла "Вол­шеб­ни­цю Рагі-Муїну" й по­ча­ла чи­та­ти.

"Коли нап­ро­сив гос­тей, то не­хай сам панькається ко­ло їх, а я не вста­ну", - ду­ма­ла Оле­ся.

- Лежить на ліжку та од­по­чи­ває, - тихісінько ска­зав отець Мельхи­се­дек ма­туш­кам. - Цссс… бо бла­го­чин­на книж­ку чи­тає.

Тим ча­сом сту­дент поз­би­рав по за­ме­тах па­нотців і привіз до гос­по­ди. Ба­ла­бу­ха з Про­ко­по­ви­чем увійшли в світли­цю. Гос­по­дар був те­пе­реч­ки до­ма, - і всі гості од­ра­зу наб­ра­лись сміли­вості. В світлиці підняв­ся гомін та регіт; навіть Гер­ку­ле­со­ва довб­ня й пан­ни з ко­ти­ка­ми вже нічо­го не мог­ли вдіяти.

Балабуха увійшов в кімна­ту. Оле­ся страш­но по­ди­ви­лась на йо­го й знов вту­пи­ла очі в книж­ку.

- Вставай, сер­це, та вітай гос­тей! - ти­хо ска­зав Ба­ла­бу­ха, не­на­че об­ви­ну­ва­че­ний в яко­мусь прос­тупстві.

Олеся знов лип­ну­ла на йо­го очи­ма, ще глиб­ше вту­пи­ла очі в "Вол­шеб­ни­цю".

- Вставай-бо, вста­вай! Годі ка­ча­тись, - тре­ба гос­тям по­да­ти чай та за­кус­ку, - про­сив Ба­ла­бу­ха.

- Коли нап­ро­сив гос­тей, то панькай­ся з ни­ми сам, бо я не вий­ду до тих наміток та пла­хот.

- Одначе їзди­ла до наміток та пла­хот горшків їсти, - тре­ба й наміток віта­ти та час­ту­ва­ти, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

"Потривай же ти, са­ра­но! Я те­бе швид­ко вип­ро­вод­жу з ха­ти",- по­ду­ма­ла Оле­ся й зітхну­ла, зга­дав­ши за Бон­ковсько­го.

Поки во­на вста­ла, най­мич­ка по­да­ла са­мо­вар. Ба­ла­бу­ха по­на­ли­вав ста­ка­ни й звелів най­мичці ви­нес­ти гос­тям. Прокіп побіг на місто й на­ку­пив по­за­торішніх буб­ликів, черст­вих та цуп­ких, як ужев­ка.

Олеся хап­ком при­че­са­ла го­ло­ву, і як бу­ла в бу­ден­но­му по­га­ненько­му уб­ранні, так і вий­шла до гос­тей.

Матушки в намітках, в синіх жу­па­нах по­важ­но й якось сум­но сиділи ряд­ком попід стіна­ми, не­на­че по­важні дип­ло­ма­ти на конг­ресі. Оле­ся привіта­лась до всіх ду­же бай­дуж­но й нед­бай­ли­во й сіла ко­ло сто­ла; во­на роз­да­ла всім чай і мов­ча­ла. Ма­туш­ки по­куш­ту­ва­ли буб­ликів і тро­хи зубів не по­ла­ма­ли. Го­лодні ба­тюш­ки тро­щи­ли їх, аж в зу­бах хру­ща­ло.

Розмова не клеїлась. Усі мов­ча­ли. Оле­ся сиділа, спер­шись на стіл, і кис­ло ди­ви­лась на Гер­ку­ле­са на стіні. Ви­пи­ли чай. Ки­ли­на ви­нес­ла пляш­ку з горілкою та чар­ки, а на тарілці - черст­во­го житнього хліба. Гості ви­пи­ли по чарці, по­жу­ва­ли чор­но­го хліба й зас­му­ти­лись. Оле­ся мов­ча­ла й не до­торк­ну­лась до хліба. Нас­та­вав сум­ний вечір. Гості бу­ли сумні, гос­по­дарі сумні. В хаті всі за­мовк­ли. Ста­ло так ти­хо, не­на­че ніко­го в хаті не бу­ло. Ніхто не підда­вав ве­се­лощів та жартів, а тим ча­сом усі по­чу­ва­ли, що гульня не скінчи­лась: усім ще хотілось гу­ля­ти, - всі по­ба­чи­ли, що гульню ніби згу­би­ли десь на шля­ху ра­зом з бла­го­чин­ним. Як тільки Оле­ся вий­шла з ха­ти, всі по­ча­ли ра­ди­тись, ку­ди їха­ти. Па­рафія от­ця Мельхи­се­де­ка те­пер бу­ла най­ближ­че. Він зап­ро­сив усіх до се­бе. Гості зня­лись і виїха­ли з дво­ру. Ні гос­по­дар, ні гос­по­ди­ня їх і не дер­жа­ли.

- Ой сест­ри­це, я зу­ба зла­ма­ла буб­ли­ком, - хва­ли­лась Мар­та сусіді.

- А я тро­хи не вда­ви­лась черст­вим хлібом. Чи во­на пак так вітає й сво­го Бон­ковсько­го? - спи­та­ла сусіда.

- Еге! Як­раз так! Во­на Бон­ковсько­му сма­жить по­ро­ся­та в вільша­ницьких по­ро­сят­ни­ках, - ска­за­ла Мар­та.

- Тільки тро­хи пе­рес­ма­жує, - обізва­лась сусіда, - але нічо­го те: у Бон­ковсько­го зу­би добрі, - не по­ла­має.

Увесь поїзд поїхав до от­ця Мельхи­се­де­ка. Мельхи­се­дек з жінкою побігли сан­ка­ми упе­ред, щоб зго­ту­ва­ти по­лу­день для го­лод­них гос­тей. Гості но­чу­ва­ли, гу­ля­ли цілий день, але впев­ни­лись, що вво­лю не на­гу­ля­лись. Знов пос­та­но­ви­ли всім їха­ти до Про­ко­по­ви­ча в Чай­ки й тільки в Чай­ках вже впев­ни­лись, що на­гу­ля­лись, скільки бу­ло тре­ба, - дос­хо­чу. З Чай­ок всі роз'їха­лись до гос­по­ди й роз­нес­ли по око­лиці, як бла­го­чин­на віта­ла гос­тей, ле­жа­чи з книж­кою в пос­телі.

7

Господарство в Ба­ла­бу­хи ве­ло­ся по­га­но; Ба­ла­бу­ха не лю­бив піклу­ва­тись ним, бо не був пок­лад­ний чо­ловік. Він більш за все лю­бив чи­та­ти книж­ки, ле­жа­чи в кімнаті. Па­рафіяни не хотіли пос­лу­ха­ти та по­ма­га­ти йо­му, не хотіли ні ора­ти, ні жа­ти, тільки по давньому ук­раїнсько­му зви­чаю зби­ра­ли сіно то­ло­кою. Ба­ла­бу­ха не лю­бив навіть їзди­ти на по­ле й зда­вавсь на най­митів та на робітників.

Настав га­ря­чий час - по­ча­ли­ся жни­ва. На полі тре­ба бу­ло ха­зяй­сько­го ока, а ха­зяй­ське око не лю­би­ло заг­ля­да­ти на по­ле та хоч по­ди­ви­тись на ро­бо­ту.

- Чом та­ки пак, Мар­ку Пав­ло­ви­чу, ніко­ли не поїдеш на по­ле по­ди­ви­тись, що там роб­лять най­ми­ти та най­мич­ки? - го­во­ри­ла Оле­ся. - Во­ни й до­ма все од­ми­ку­ють од ро­бо­ти, а в полі - й потім.

- Коли не хо­четься: я та­ке ле­да­що. Поїдь ти та по­ди­вись та й мені ска­жеш.

- От ви­га­дав! Я не так по­ве­де­на, щоб на по­ле їзди­ти.

- Адже ж другі ма­туш­ки їздять. Он по­ди­ви­ся, як пра­цює Онисія Сте­панівна: са­ма на по­ле їздить, са­ма ва­рить їсти ко­са­рям, са­ма пря­де.

- А ти хо­чеш, щоб і я ва­ри­ла їсти на полі, підти­кав­ши по­ли, як ва­рить Мос­са­ковська? Ну, цього од ме­не не діждеш. Хіба бу­де гар­но, як твоя жінка за­па­литься та зас­ма­литься, як ци­ган­ка? Поїдь ли­шень сам, не лінуй­ся, - тобі тільки б з книж­кою в ру­ках ле­жа­ти, та й годі.

- А тобі тільки б з Бон­ковським базіка­ти. Ти мені ні в чо­му не по­ма­гаєш, ти ні до чо­го не здат­на, в гос­по­дарській справі не досвідна.

- Знов за­хо­див­ся! Мо­же, знов оце не бу­деш три дні го­во­ри­ти. Вдя­гай­ся, леж­ню, та їдь у по­ле. Он най­ми­ти лаш­ту­ють во­зи, щоб во­зи­ти пше­ни­цю: не поїдеш, то по­ба­чиш, скільки-то раз во­ни за день вер­нуться з по­ля з сно­па­ми.

Наймити й справді лаш­ту­ва­ли во­зи. Але як ба­тюш­ка спав тро­хи не до обіду, а ма­туш­ка до півдня, то най­ми­ти веш­та­лись по дворі, од­ми­ку­ва­ли од ро­бо­ти, все для­лись дур­нич­ки, а во­ли дурнісінько сто­яли в за­го­роді.

Виславши най­митів з дво­ру, Ба­ла­бу­ха звелів зап­ря­га­ти коні в по­воз­ку і, по­обідав­ши, опівдні поїхав на по­ле.

На полі ро­бо­та йшла, як мок­ре го­рить. Женців вий­шло ма­ло. Пе­рес­тиг­ла пше­ни­ця си­па­лась. Вже поспів овес, поспів і ячмінь. На по­ле вий­шов один ко­сар Прокіп.

Балабуха виїхав на по­ле й вглядів по­рожні во­зи. Вип­ря­жені во­ли пас­лись у пше­ниці; най­ми­ти спа­ли під во­зом. Прокіп прой­шов руч­ку на вівсі й, не роз­би­ра­ючи, що то він ко­сить, і роз­ма­хав­шись, ма­хав та ма­хав граб­ка­ми, до­ки