Франко І. Я. - Перехресні стежки, Франко І. Я.

софи. Далі перейшла розмова на ближчі справи, на вибори до сойму, на конечність якогось «порозуміння»; о. Зварич і тут мовчав так само, як мовчки прислухувався й Євгеній. Далі Євгеній закинув про найближче: про стан селянства по селах, про читальні, каси позичкові. Тут більша часть попередніх голосних бесідників значно притихла; пробували викручуватися загальними фразами про недозрілість народу до автономного життя, про глупоту і невдячність хлопа. І тут перший раз о. Зварич промовив. Винявши люльку з рота, він вижидав хвилину загальної тиші і пробовкнув мов віднехотя:

- А по правді скажіть: за що нам той хлоп має бути вдячний? Що ми для нього зробили?

- Як то? Як то? - загукали з усіх боків голоси і пішли вичислювати тисячні випадки та справи, де руська інтелігенція «стояла за хлопом». Євгеній пробував знов затамувати сей потік і підніс думку взятися всім до економічної санації селянства в повіті. Він звернув увагу на те, що багато селян позатягало позички в рустикальнім банку, платять лихварські проценти або занедбують сплату і попадають на ліцитацію. Чи не можна би як сьому зарадити? Оратори позвішували голови. «Що ми на се порадимо? Найпростіша рада була би: виняти з власної кишені гроші і поплатити хлопські довги. Але ми не крезуси. А вдодатку непорядність, глупота і негосподарність наших хлопів швидко вичерпала би й Ротшільдову касу». Євгеній зачав доказувати можність рятунку, радив подумати про конверсію селянських довгів на нижче опроцентовані, притягнути до акції громадські каси, повітову раду,- але все се були тоді такі нові та нечувані речі, що палкі політики попросту закричали його. «Се неможливо! Де нам до того братися? Хто позичив у банку, той мусить заплатити» і т. д.

Євгеній пробував звернути увагу бесідників на те, що при ближчім огляді деталів справа може показатися не такою неможливою... «Ну, візьмім ваше село - кілько у вас довжників банку?» Показалося, що ніхто з завзятих політиків сього не знав.

- Ну, се вже сором! - мовив Євгеній.

- Хлопи криються з тим,- пробував викручуватися один, але всі чули в душі, що сей викрут нещасливий. Усім було ніяково. Євгеній пропонував усім присутнім порозвідувати, кождий у своїм селі, хто, де, і на кілько, і на які проценти задовжений. «Будемо мати такий виказ, то попробуємо подумати про способи санації». Оратори раді були такому виходові, що переносив справу в будуще, шумно обіцяли зробити все і роз’їхались. Розуміється, що про виконання ніхто й не подумав. Тільки один о. Зварич по кількох тижнях зголосився до Євгенія з детальним виказом усіх довжників у своїм селі. Показалося, що там у рустикальнім банку задовжених було мало, але найбільше сиділо по кишенях приватних лихварів-жидів, а то й своїх братів, багатших селян. Почали радитись оба над способами рятунку. Євгеній мав перевести переписку з банком крилошанським у Львові, чи сей не захотів би взяти на себе конверсії сих довгів; о. Зварич мав шукати деяких місцевих способів. Через тиждень він знов явився в Євгенієвій канцелярії і сказав йому, що знайшов спосіб конверсії і переписка з банком крилошанським уже непотрібна. Євгеній був того дня дуже занятий і не мав часу розпитати його, який се спосіб, а о. Зварич, очевидячки, не мав охоти розводитися широко, що се за спосіб, і так вони розсталися. Се було досить швидко по оселенні Євгенія в місті. Аж пізніше, по розмові з Вагманом, Євгеній почав догадуватися, що се Вагман став йому тут у пригоді. Він бажав сьогодні розвідатись про се докладніше.

- Слухайте, отче,- мовив він, закурюючи цигаро,- я, властиво, так і не довідався від вас, як ви зробили з тими вашими довжниками?

- Так, як ви радили,- мовив о. Зварич, пикаючи свою невідступну люльку.

- Як то?

- Конверсію.

- Яким способом?

- На п’ять процент.

- В якім банку?

- В жаднім.

- Ну, а як же? Відки взяли грошей? Адже тих ваших довжників було більше як на шість тисяч?

- Півсеми тисячі.

- Се ж великі гроші.

- Ми позичили десять тисяч на п’ять процент, і се нам менш докучає, як ті півсеми на лихварські проценти. Знаєте, там деякі платили по крейцару від ринського щотижня!

- Хто ж вам дав десять тисяч? На яку гіпотеку?

О. Зварич бухав клубами синявого диму і всміхався.

- На яку гіпотеку? На мою бороду.

- Але ж у вас і бороди нема!

- А бачите. А проте гроші дістав. І без ніяких формальностей.

- Але від кого ж?

- Od dobroczyńcy, nie pragnącego wymienienia jego nazwiska. 26

- Ха, ха, ха! - засміявся Євгеній.- Od dobroczyńcy! Значить, від Вагмана.

Лице о. Зварича протяглося.

- Ви відки знаєте?

- Значить, угадав! - сміявся далі Євгеній.- Знаєте, він був раз у мене і зарекомендувався мені яко добродій добродіїв. Ви сказали «dobroczyńcy», і мені зараз пригадалися його слова.

- Він вам говорив про мою позичку?

- Ні, але згадував про вас.

- А чого він у вас хотів?

- Е, там... інтерес... Зрештою поговоримо й про се... Але скажіть мені, як се сталося, що він дав вам такі великі гроші?

- Він просив мене не говорити про се нікому.

- А мене відіслав до вас, щоб ви дали мені поняття, що він за чоловік.

- Гм... то диво! Та зрештою... Ну, певно, він боїться, щоб інші жиди-лихварі не дізналися, що він помагає виривати хлопів із їх пазурів. А то би з’їли його!

- А я думаю, що вони знаються з собою, як лисі коні. Не бійтеся, жиди не зроблять йому нічого.

- А з тими грішми то аж мені самому дивно було. Знаєте, я знав Вагмана ще здавна. То була хлопська п’явка - не дай господи! Кілько людей той чоловік з торбами пустив!.. А від кількох літ якось щез, хлопам не зичить, відпродує обійстя, закуплені на ліцитаціях, назад хлопам. Кажуть, що тепер на панів кинувся.

- Що за причина такої зміни?

- А хто його знає. То страх мудра бестія. Може, занюхав там ліпший зиск. А на наших повітових панів він лихий за сина.

- Хіба