Андрій Микулін - Концентраційні табори в Совєтському Союзі, Андрій Микулін

Свідчення ч. 1. (Скорочений переклад з німецької мови). Свідчить жінка, яка по приході большевиків до Берліну була з невідомих причин арештована, ув'язнена в концтаборі і повернулась назад на початках 1956 р. «З українськими жінками я познайомилася у в'язниці в Києві 1950 року. Там було ув'язнено велику кількість українських жінок, яких МВД арештувало за «співпрацю» під час німецької окупації України, хоч фактично вони з німцями не співпрацювали. Всі були засуджені на 25 років ув'язнення в концтаборах. Також там було ув'язнено тих жінок, що репатріювалися до СССР з Німеччини, до якої їх силою вивезено на працю під час війни, їх також арештовано за «співпрацю». Всіх обвинувано в таких злочинах, про які вони не мали поняття. Пригадую собі одне прізвище: Ольга В…, народжена приблизно 1897 р., яка мала звання адвоката і працювала на залізниці, її чоловіка арештували большевики перед самим приходом німців в Україну і вона більше його вже не бачила. Ту саму жінку я бачила знову, але вже заарештовану в концтаборі Явась коло Потьми. Там я зустріла багато українських жінок, засуджених на 25 років ув'язнення тільки з релігійних причин. Це є як звичайні жінки, так і законниці. Всі вони були дуже порядні і спокійні.

Українок ув'язнювали головно в концтаборах Мордовської АССР, коло Потьми. Великий жіночий концтабір ч. 6 знаходиться у Явась, коло Потьми, в якому 1954 року перебувало до 2 000 ув'язнених жінок, з них 1 600 українок. Вони працювали в кравецьких майстернях таборів та в колгоспах. Найбільш поширеною недугою серед ув'язнених жінок є туберкольоза. Відносини в таборах з боку адміністрації та життєві умовини жахливі. Від роботи не звільнюється, якщо хвора не має 38 ступенів горячки. В районі Потьми до 1951 р. існувало 17 окремих концтаборів, а 1954 року деякі з них зліквідовано. В'язнів, що мали невеликі терміни ув'язнення а також і тих, які мали вирок по 10 років, але відбули дві третини терміну, з таборів звільнено. Всім звільненим було заборонено жити на старому місці замешкання (до ув'язнення), а спрямовано до Сибіру. В травні 1956 року з'явилися чутки, що вже зліквідовано в Мордовській АССР 80 % концтаборів. В таборі Потьма ув'язнені належали до різних верств суспільства: селяни, робітниці, студентки, артистки, лікарки, науковці. Ув'язнено було таких жінок, що їх підозрівали в участі в українській партизанці, але були й такі, що справді в партизанці — Українській Повстанській Армії — перебували. За те, що якась жінка дала партизанові напитися води, її засуджено на 25 років концтаборів.

Українки трималися більше разом, творили одне товариське коло, з росіянками не любили розмовляти, а тим більше з ними товаришувати. Всі українки дуже побожні і говорили, що їхній митрополит також сидить в концтаборі. 1955 року я перебувала в таборі ч. 235 біля станції Решоти, Красноярського краю (Сибір). В тому таборі політичні і кримінальні в'язні перебували разом. Українок, засуджених за політичні справи було понад 70 % з усіх політичних в'язнів. Першими неофіційними помічниками таборової адміністрації є кримінальні злочинці.

В листопаді 1954 р. в таборі ч. 235 я пережила великий страйк, який тривав три дні, а причиною була вимога політичних в'язнів вилучити з табору кримінальний елемент. Страйк закінчився тим, що більшість кримінального елементу з табору усунено.

Що торкається віровизнання та дотримання релігійних обрядів в таборах, українці обох українських віровизнань спільно дотримують свята і їх відсвятковують. Таборова адміністрація всіми можливими способами перешкоджає тому і навантажує українських жінок на день свята додатковою працею. Але українки, після праці, вечорами збираються разом і відспівують Богослуження.

Якщо торкається московсько-большевицької системи, то я говорила на ту тему не тільки з політичними в'язнями, але також і з вільнопоселеними та деяким кримінальним елементом. Всі українці, без винятку, катеґорично заявляють про потребу скасування тієї системи. Вони уважають, що вона є примусовою і переходовою, а тому потрібно проти неї боротися. Лише росіяни критикують окремі сторінки тієї системи, але згодом визнають її. Українці, яких я там знала, відкидають не тільки большевицьку систему, але вони не хочуть нічого спільного мати з Росією і прямують до самостійности української нації та української держави, що гостро підкреслюють, при кожній розмові. Вони вірять, що їхня еміграція на Заході зуміє переконати західній світ про конечність самостійности України. Хоч як довго б не перебували українці в концтаборах, їхня настанова до большевиків не зміниться. Виходячи з концтаборів, вони стають ще більшими ворогами большевизму».

В статті журнала «Наша Церква», ч. 10, 1955 р., стор. 28., читаємо: «Військовий священик італійської армії отець Л. виконував свої душпастирські обов'язки в Одесі від 1943 року. Коли 1944 року російсько-совєтська армія знову захопила Одесу, отець Л. залишився в місті і далі виконував свої душпастирські обов'язки. МВД його заарештувало і, після декількох місяців ув'язнення, засудило на 10 років до концтаборів, за те, що він був священиком італійського походження. Його заслано до концтаборів Воркути, де він працював на копальнях, сортуючи вугілля. Звільнившись з концтаборів, о. Л. поінформував західніх журналістів про церковні відносини в СССР. В своїх інформаціях він багато місця присвятив Українській Католицькій Церкві. Він сказав, що Москва зробила їй дуже багато кривавих ран, але не зважаючи на те, Вона живе і діє далі, підтримуючи в концтаборах на дусі нещасних в'язнів.

В таборі Воркута, розповідав о. Л., крім українців, балтійців та росіян, ув'язнено ще понад 6 000 військово-полонених, головно німців. Між цивільними в'язнями є велика кількість католицьких священиків з України та Балтійських держав. Не зважаючи на сувору заборону влади, о. Л. виконував в тому таборі, де він перебував, якщо те було можливе, свої душпастирські обов'язки. Йому удалося таємним способом перенести до табору хліб та маленьку кількість вина, і він час-до-часу мав змогу відправляти Службу Божу. Літургійні молитви він промовляв з пам'яти, бо не мав ніякого служебника. Церковним престолом був звичайний стіл, а замість чаші для Святих Тайн вживав звичайну їдунку. Дуже багато в'язнів приходило на тайну Службу Божу. Але завжди грозила небезпека, що влада може про це довідатися. Отець Л. сповідав в'язнів, а при можливості і уділяв св. Тайн. Він також охрестив декількох в'язнів-українців, які приняли католицьку віру. Про виконування ним душпастирських обов'язків в таборі довідався III відділ МВД і отця Л. засуджено знову на 25 років ув'язнення. Лише за старанням італійського посольства в