Еміл Вахек - Справа про 19 роялів, Еміл Вахек

що він приховав частину скарбу для себе. Коли вже по місту пішли чутки про те, що ви знайшли щось у роялі, таке рішення для нас не підходить.

. — Які чутки? — здивувався Тикач. А почувши, що Клубічко довідався від Овтрати й Гашека, похнюпився. — Так, з цього вже нічого не вийде. Треба шукати іншого виходу. А якого? Ось якого: ми віддамо скарб державі й пояснимо, як його знайшли.

— Один французький король сказав: «Держава — це я». Сьогодні в нас це міг би сказати Петровіцький, який суворо звелів вам ні в чому не чинити перешкод карловарським нацистам. Я вже уявляю собі найближчі події: ті дві жінки та їх спільники дізнаються, — якщо досі ще не дізналися, — про Трампусову знахідку. Вони телеграфують до Німеччини й отримують свідоцтво про смерть Кодета, ще й із зворушливою приміткою, що все своє майно, сховане в роялях «Орфей», він відписав своїй колишній коханій дружині і ще більш коханій донечці. І все це вони подадуть панові Петровіцькому. Чим це закінчиться, вам, певно, не важко здогадатися. Ні, ні, хлопці, це треба зробити інакше.

— Але як? — з відчаєм запитав Трампус. — Коли б хоч та голова не тріщала так!

— Бачиш, Зденеку, в яку халепу ми через тебе вскочили, — зловтішно зауважив Тикач.

— Спокійно, — озвався Клубічко. — Може, ми щось таки та придумаємо. — Він засміявся: — Хлопці, я вже дещо зробив, щоб допомогти добрій справі, і мушу сказати, що мені вперше довелося виступити проти держави в інтересах держави. Але нам треба поспішати, поки справа не набула ще більшого розголосу.

— Нічого! — вигукнув Тикач. — Я вже знайду спосіб, як заткнути своїм людям роти.

— Йдеться не лише про ваших людей, а й про Гашека з «Бразілії». Він мені вже розповідав, що Зденек збирається відвезти до Праги вісім мільйонів, знайдених у роялі, і що він попроситься цього у військової комендатури бронемашину. До речі, голубе мій, приготуйся до того, що він зробить тобі певні пропозиції.

— Які?

— Я ж казав, — не слухаючи його, засмучено шепотів Тикач, — що карловарські горобці не позбавлені фантазії.

— Та ще й окриленої,— підхопив Клубічко. — Які пропозиції? — Він обернувся до Трампуса. — Ну, власне, як на його погляд, то цілком зрозумілі. Гашек глибоко переконаний, що це він знайшов скарб. Цього не можна зовсім заперечити. Адже це він сказав, що бачив рояль на складі під «Вільгельмом Теллем».

— Ми його так чи інакше знайшли б, — буркнув Тикач.

— Можливо. Проте той добряга міркує так: «Я сказав про рояль, а він знайшов там скарб. Коли б я не сказав, він би не знайшов тих десяти мільйонів».

— Що? Десяти? Але ж хвилину тому їх було вісім! Тикач махнув рукою:

— На це не зважай, юначе, бо до вечора сума виросте до двадцяти мільйонів. Це як мінімум!

— Так, так, я гадаю, що межею зростання розмірів скарбу буде п'ятдесят мільйонів, — сказав Клубічко. — Люди полюбляють круглі числа. Пан Гашек розміркував приблизно так: «А тепер скажіть, шановний і дорогий пане, що з цього матиме пан Трампус?»

— Він має рацію, — мимоволі зловтішно підтвердив Тикач. І ляснув пальцями: — Ось що він матиме з цього!

— Чого доброго, мене ще запідозрять у тому, що я щось приховав, — жалібно сказав Трампус.

— На це ти теж мусиш зважати, юначе, — задоволено крекнув Тикач.

— Що було б, — імітував далі Клубічко Гашекову промову, — якби цей скарб знайшов я? А те, що я б його повернув.

—І теж не одержав би нічого! — сердито вигукнув Тикач.

—Ідіть, Тикач, і переконайте його в цьому. А він певен, що одержав би щонайменше десяту частину. І віддав би половину Зденекові, як його частку. А потім він сказав ще буквально таке: «Отак я і зробив би, і тепер кожен з нас мав би по чотириста тисяч у кишені». Я знаю, що ви хочете сказати, Тикач, але йдіть і спробуйте його переконати самі.

— Ви зовсім не вгадали, що я думаю. Мене, слово честі, завжди дивує, що такі люди вбачають у великих грошах. Це ж просто баласт! Якось я уявив собі, що така людина зробила б, якби виграла, скажімо, сто тисяч. Я знаю одного, що виграв у лотерею двадцять тисяч. Одержавши виграш, він перш за все розбив жінчину шафу, що не знати чому була йому як сіль у оці, потім поїхав з дружиною до Праги й там розтринькав ті двадцять тисяч до останньої крони на різні непотрібні речі. Між іншим, купив також і мотоцикл. А через кілька днів, повертаючись додому, на крутому повороті розбив мотоцикл, а разом з ним і голову своїй дружині. Її ще й досі склеюють. За чотириста тисяч можна, звичайно, казитися у вищому стилі. Людина купує собі першокласне авто, будує дачу й умебльовує квартиру. Потім одного чудового дня машина потрапляє в аварію, дачу обкрадають, а квартира його вже не тішить, бо він побачив у когось іще краще вмебльовану. А ми ще маємо з ним клопіт, бо треба розшукати злодія. Ні, хай воно горить, те багатство, цур йому! Клубічко знизав плечима.

— Так, але переконайте в цьому Гашека. Наше щастя, що він не нацист.

— Боронь боже, — злякано мовив Тикач. — Справді, це наше щастя.

— Будемо сподіватись, що ті не дізнаються про це так швидко, — не дуже впевнено сказав Клубічко. — Нам треба буде ще порадитись. А може, ви дозволите й мені глянути на той скарб? — А що Тикач і Трампус не заперечували, Клубічко додав: — Хлопці, скільки ви знайшли діамантів у першому мішечку?

Тикач глянув у протокол і відповів, що тридцять шість.

— Отже, ви помилились, — спокійно зауважив Клубічко, перелічивши, — їх тут тридцять п'ять.

Обмінявшись недовірливими поглядами з Трампусом і перелічивши камінці, Тикач виправив протокол. Оглянувши усі коштовності, Клубічко сказав, що час усе це замкнути й піти до кав'ярні. Тикача покликали до телефону, і Трампус, скориставшись цим, сказав Клубічкові:

— Такого ще не було, щоб я, рахуючи до тридцяти шести, помилився.