Еміл Вахек - Справа про 19 роялів, Еміл Вахек

ми перейшли на «ти». Гадаю, що можна б так і лишити — «ти» коротше, ніж «ви». А знаєш, Зденеку, чому все так добре скінчилося? Бо ти був при цьому. Ти щасливий, юначе, а мені не везе. 25

Вранці Клубічко знайшов їх біля сейфа. Добре-таки поморочився, поки до них добився, бо Овтрата, що чергував у коридорі, ніяк не хотів його туди впускати. Мовляв, панове Тикач і Трампус мали вчора вночі добрий улов і тепер сплять.

— Я хотів би знати, що, власне, сталося, — мовив задумливо. — Тут уже ходять різні чутки, але мені не віриться.

— Які чутки? — запитав Клубічко, він починав уже хвилюватися.

— Що наші пани знайшли скарб. Нібито великий.

— Облиште. У наш час скарбів не буває.

— Але вони таки справді знайшли! Про це в нас тільки й розмов. Пан Трампус щось приніс у чемодані і, наскільки мені відомо, знайшов це в підвалі під «Вільгельмом Теллем». Відтоді пан Тикач і пан Трампус нікого до себе не впускають.

Перед тим як прийти до Тикача, Клубічко побував у Трампуса в пансіонаті й довідався там від пана Гашека таке, в що й досі не хотів вірити. Що Гашек показував Трампусові якийсь рояль на складі під «Вільгельмом Теллем», а потім на прохання Трампуса передав йому туди чемодан, у який Трампус нібито поклав дванадцять знайдених у роялі запечатаних мішечків, що Трампус у супроводі трьох поліцейських відніс чемодан до поліцейського управління, і в ньому виявився скарб — більш як вісім мільйонів крон. Коли Клубічко витріщив на нього очі, Гашек додав, що дуже радий за пана Трампуса, бо він така добра й мила людина, навіть не віриться, що він служить у поліції, і Гашек не сумнівається, що Трампус віддячить йому за те, що він навів його на слід скарбу. Адже згідно з законом, той, хто знайшов, має право на десяту частину знайденого, і наскільки він знає пана Трампуса, той напевне віддасть половину винагороди йому. Тоді Клубічко подумав, що Гашек меле просто так, але тепер зрозумів, що, очевидно, в його словах є частка правди. Здається, Трампус таки й справді знайшов позначеного «Орфея». Ніби вгадавши його думки, Овтрата додав:

— У мене таке враження, що наші пани й справді знайшли скарб, бо той старий негідник Віртер не мав уже часу його вкрасти.

Розповівши все, він впустив Клубічка до кабінету, де стояв сейф, і Клубічко одразу ж мав змогу переконатись, що вчорашні суперники були вже на «ти». Він вислухав їхню історію і, похваливши, трохи охолодив їхній ентузіазм словами:

— Сподіваюсь, що нам пощастить і надалі.

— Тобто? — вигукнув Тикач. — У чому нам повинно ще пощастити? Чи ви маєте на увазі той третій рояль «Біля Дечинської брами»?

— Так, але крім того, є ще два найважливіших завдання. Насамперед треба спіймати банду, і то раніше, ніж вона довідається про вашу знахідку, як досі довідувалась про кожен ваш крок. Це нам, можливо, й пощастить. А головне — ми повинні перехитрити нашого найгіршого ворога — наше славне міністерство внутрішніх справ. Гадаю, ви навіть у стані найбільшої радості не забули, що порушили чіткий і суворий наказ нашого начальства: не робити нічого, що могло б роздратувати місцевих нацистів. А ви, ж розумієте, як роздратує їх те, що ви захопили скарб, який, власне, належить їм.

— Як це їм? — визвірився на нього Тикач. — Адже скарб належав тому старому злодієві Кодетові!

— Скарб і досі належить Кодетові,—поправив його Клубічко. — А якщо його нема вже на світі,— а це, здається, так, — то всі юридичні права зберігаються за його спадкоємцями — дружиною і дочкою. А вони, як відомо, обидві живі й здорові. Ті жінки, — невблаганно вів далі Клубічко, — могли б, власне, цілком відкрито претендувати на скарб. І якщо вони досі цього не зробили, то тільки тому, що тут не обійшлося без нечистої сили. Неважко вгадати, що то за нечиста сила — вона зветься гестапо. Можливо, вони пішли цим шляхом, щоб перехитрити Віртера, який претендував на свою частку. Певно, це й був початок історії: спроба усунути Віртера, який не відмовлявся від своїх претензій, бо тільки йому було відомо, де сховано скарб. Тепер, завдяки вам, скарб знайдено, і Віртерові претензії відпадають. Проте становите обох спадкоємців усе ще непевне. З приємної розмови, яку я мав на цю тему з паном Петровіцьким, можна зробити висновок, що Кодета примусили в концтаборі сказатн, куди він сховав скарб. І гестапо послало шукати його жінок. Чому? Бо коли б вони прийшли самі й сказали, що Кодет повідомив їм, де сховано скарб і послав їх по нього, ми могли б поставити їм досить неприємні запитання. Наприклад, де і коли їм це сказав Кодет? Чому він не приїхав сам? Таких запитань гестапо не любить. Тому воно й вирішило йти манівцями. А жінки, коли б вони зустрілися з труднощами, про які я вже згадував, дістали б у Німеччині свідоцтво про Кодетову смерть. Наприклад, що він помер на морському курорті від сонячного удару. І коли б вони таке свідоцтво пред'явили, ми змушені були б видати їм скарб, як повноправним спадкоємцям. А вони віддали б скарб у гестапо і одержали б із нього якусь частину. Ясно?

— Віддати скарб гестапо? — вигукнув Тикач. — Та краще вже кинути його в річку!

— Отож і треба шукати вихід, щоб не кидати його в річку.

— Але який? — втрутився Трампус, у якого й досі ще тріщала голова.

— Щодо рояля, то тут ми щось придумаєм. Адже на ньому була записка, що це майно готелю «Пупп». Певно, це якраз той рояль, який збирався продати «нишком» Герберт Штраус.

— А це ще хто такий? — вигукнув Тикач.

— Колишній управитель готелю «Пупп». Той, що втік до Німеччини, коли його звинуватили в розтраті. Добре було б зробити так, щоб «Пупп» одержав свій рояль назад. Певна річ, без скарбу. Але, на жаль, це неможливо, Тикач, бо ось цей благородний юнак вплутав сюди одного з ваших людей. Певно, боявся, щоб ви не запідозрили,