Роман Миколайович Коваль - Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль

Не виконанати наказ дисциплінований вояк Української революції не міг. Навіть коли наказ цей був самовбивчий…

Хто зараз скаже, чи досвідченіші командири впоралися б із завданням малими силами розбити дивізію? Всяке буває… Слід все ж визнати: Івана Луценка і його курінь послали на вірну погибель.

Василь Мірошник у своєму спогаді «Яскравий епізод з мого життя» не звернув уваги на один промовистий факт: курінному Луценку було вже 55 років. Для вояка вік не зовсім сприятливий. Лікар Луценко міг, безперечно, працювати в запільних установах, він і там був би корисний, наприклад як організатор санітарно-медичної служби Армії УНР. Та він пішов на передову. Щоб покласти своє життя за Батьківщину у бою.

Він мусив віддати їй все.

На межі Волині й Київщини височіла стара могила. Місцеві люди, зокрема діди з Горбулева, що через річку від тієї могили, розповідали, що в ній поховано лицаря, який у часи Гайдамаччини «боронив селянську людність од кривди та сваволі» польських панів.

Мешканці Горбулева та навколишніх сіл шанували старовинну традицію і на Великдень сходилися на ту могилу пом’янути лицаря.

На Великдень 1919 року до неї прийшов зі своїм товариством і отаман Дмитро Соколовський. За старим звичаєм справивши поминки, «привітали покійного гарматними стрілами».

Потім козаки зі своїм отаманом виголосили присягу змагатися за волю України так само лицарськи, як і цей гайдамака.

Гарматні постріли почули червоні ординці, які після підкорення топорищан у складі кількох сотень піхоти, полку кінноти та чотирьох гармат йшли на «столицю князівства Соколовського» — село Горбулів.

— Стучі, стучі, Сакольчік, — казали насмішкувато москалі, зачувши стрілянину, — ми тєбє пастучім.

Щоб не наражати село на гарматний обстріл, Дмитро Соколовський вирішив свою «столицю» не боронити, а зібрати сили в сусідньому лісі.

До навколишніх сіл були послані вістуни із наказом збиратися у визначене місце.

Під вечір більшовики увійшли до Горбулева. Вони вимагали від селян видачі свого ватажка. Ті пообіцяли його піймати і віддати червоним. На тому й погодилися. Після цієї вилами по воді писаної домовленості більшовики радо прийняли запрошення селян погостювати у них, адже вже вечірня пора надходила…

Опівночі над Горбулевом уже верещало, гуло і белькотіло — це п’яна московська пісня розгойдувалася над принишклими хатками. Під ці дикі співи село з трьох сторін оточували три групи повстанців Дмитра Соколовського. На наказ отамана козаки залишили вільним лише вихід у бік Волині — у багнища, що тяглися побіч Горбулева. А селяни, які так гостинно впоїли більшовиків, користуючись нагодою, псували їм зброю.

Вирішивши уникнути нічного бою, небезпечного і для повстанців, і для селян, Соколовський наказав стріляти з гармат і кулеметів так, щоб більшовики тікали у бік баген, куди вогонь не спрямовувався. Хоч і дещо безладно, та все ж, ніби виконуючи волю отамана, більшовики тікали в найнебезпечніше місце, звідки вибратися могли тільки щасливці.

Тим часом повстанці увійшли в село і почали методично виловлювати червоноармійців, які поховалися в садках та чагарниках. Багато з них було постріляно під час затримання. Декого розстріляли, судивши. Частину пустили на волю, давши їм перед тим доброго прочухана.

Червоних попередили, щоб забиралися негайно в свою Совдепію і там господарювали, інакше наступного разу, коли впіймають, то вже точно скарають на горло.

Ті, що потрапили у багна, загинули не всі.

На третій день мандрів болотами сильніші вийшли до станції Горбаші Житомирського повіту.

Саме вони і рознесли вістку про силу і славу отамана Соколовського.

Потяг зупинився в долині між Тирасполем і Бендерами. З брудних і смердючих вагонів на світ Божий вилазили козаки. Запалали величезні багаття. Залунали пісні про козацьку долю і волю, про зруйновану Січ.

Хоч і співали козаки, та настрій у них був невеселий. Напівголодні, замурзані, обідрані, босі, вони чекали на більшовиків. Та щоранку змученим людям піднімало настрій ласкаве весняне сонечко. Й зелена травичка, на яку можна було покласти втомлене тіло.

Минали дні… Козаки нудилися та безцільно вешталися долиною. Хтось лежав, напівголодний, у траві й, підставивши обличчя сонцю, багатів думками.

«Що може бути гіршого за вичікування?» — думав козак Павло Гречишкин, із болем у серці дивлячись на долину, «де гинули, в повному розумінні, цього слова молоді, кріпкі, повні сил та надій люде».

Нарешті наказ: вранці 17 квітня вирушаємо!

Куди? Цим питанням ніхто не цікавився.

— Хоч до дідька в пекло! — жартував дехто.

Ще звечора завели коней до вагонів… Над ранок підповз обережно паротяг… Загуркотіли вагони. Витоптана кіньми і людьми долина залишилася позаду.

Їхали недовго. Ось і команда вивантажуватися та пішо рушати назустріч «червоному» війську Матвія Григор’єва, сформованому з українських селян півдня України.

Хоч і гуркіт гармат із «ворожого» боку не віщував нічого доброго, все ж наказу кошового готуватись до бою зраділи. Козаки вкопували гармати та запасалися набоями. Викидали зайві в бою речі. «Навколо запанувало життя й знов промайнула надія — тож всі працювали невгаваюче».

— Нарешті заварилась каша, — казали козаки в радісному передчутті бою.

Чи задумувались над тим, що битися сьогодні доведеться зі своїми — такими ж, як і вони, козаками і селянами?

Але битися було необхідно — може, і брати вони, все ж червоні…

Кулемети заговорили першими — і ніби дощ зашелепотів по землі.

«Каша варилась» довго — аж до самого вечора. Та нічого доброго не зварилось. Довелося знову відступати…

По широкому шляху в напрямку Бендер сунули валки з пораненими, хворими, жінками та дітьми. Голосили жінки, відірвані від батьків діти. Якесь дівча, хлипаючи, оповідало, як наскочили більшовики, забили батька,