Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

собі губи та пальці, докурив цигарку по саме нікуди й рішуче розтовк недомірка об бетон.

— Вона вийшла заміж і кудись виїхала.

Микола зітхнув. Зібрався сказати Олегові щось підбадьорливе, але не знайшов потрібних слів. А ті, що знайшов, стосувалися радше його власної «чоловічої драми».

— І в мене нема дівчини, — мовив, а потім уточнив: — І не було.

Олег скосив на нього очі, його обсипане ластовинням лице вже світилося звичною безтурботністю.

— А Люся?! — змовницьки штурхнув його під бік і розсміявся. — Таку діваху ще треба пошукати.

Микола спалахнув дівочим рум’янцем.

— Знайшов діваху. У неї, певно, діти старші за мене.

— Та це ж добре. Отже, з досвідом. Зламала тобі целку, а ти й не зогледівся.

Миколу захлюпнула друга хвиля сорому.

— Добре, що я нічого не пам’ятаю, — сказав він. — Якось неприємно, бридко, ніби зробив щось непристойне. Я як побачив цих «дівчат» — мене заклинило. Наймолодша з них старша від моєї матері…

Не пройнявшись його моральними переживаннями, Олег здвигнув плечем.

— Що ж тут непристойного — бабу трахнути? Дурний ти… Які б дівчата нас годували та поїли? Жодна дівчина мені так не давала, як та тітка в поїзді.

Микола знову позаздрив Олегові, який так просто й спокійно говорив про дівчат, які «йому давали», в множині. Кортіло поцікавитися, як це йому вдавалося рудому-конопатому класти під себе дівчат штабелями, але забоявся, що Олег почне оповідати про свої сексуальні подвиги, і не буде змоги вставити слова про своє-наболіле:

— У тім-бо й річ, що ніякого траху я не пригадую. Начебто й трахався, а начебто й ні. Знаєш, як шкода?! Навіть нема чого згадати. Який толк від такого трахання? Одне розстройство. Часом мені здається, що ви це все вигадали, щоб посміятися з мене…

— А хер у тебе розпух через те, що ти його в гарячий чай устромив?

Микола зніяковів. Згадав, як перелякався, коли в туалеті зауважив, що його член потворно набряк. Перша думка: заразився якоюсь невиліковною хворобою й тепер на нього чекають швидкі смертні муки або ж йому загрожує ампутація постраждалої частини тіла. Кинувся до Юрка, щоб повідати про свою біду й шукати якогось порятунку.

— Ти що, ніколи не дрочив? — поцікавився земляк, докинувши: — Ширінку застібни.

Тільки зараз Миколі відлягло від серця. Пригадавши свої дитячі страхи, він розсміявся.

— Зараз би я тій Люсі вставив!

— Зовсім інший базар, — похвалив Олег. — Мужнієш на очах.

Примітили неподалік Юрка — той із діловитим виглядом щось перетирав із двома новоприбулими. Він уже франтив в обновці — у штанах на випуск і в черевиках.

— Сподіваюся, він нікого не порішив за цей прикид, ― якось ніби собі мовив Олег, дивлячись Юркову квадрату спину.

Завершивши розмову, Юрко попрямував до них.

— Ну що, братці-кролики, готові до ратних подвигів? Скоро вантажимося.

— Обмінявся? — Микола оглядав Юркову обновку.

Юрко відставив ногу вбік, задоволено подивився на черевик і відповів реплікою із фільму «У бій ідуть одні старики»:

— Махнув не глядя.

— На цигарки не розжився? — запитав Олег.

— На, — дістав із кишені й кинув йому майже повну пачку. — Травись.

Олег упіймав її на льоту.

— Ух ти!

— Це ще не все, — вдоволено мовив Юрко, видобуваючи з-за пазухи зелену пляшку. — Молоко від скаженої корови.

— Ти — геній! — вигукнув Олег.

— Бери вище. Я — геній у квадраті.

Юрко ефектним рухом виволік із-за коміра ще одну заповнену посудину.

Олег кивнув на скальпель, яким Юрко грався, вправно й швидко крутячи його між пальцями так, що той лише мигтів.

— Якщо ти з одним пером стільки всього роздобув, то які ти будеш приносити трофеї, коли тобі видадуть автомат!

Юрко вклав скальпель між сторінки записника й сховав до кишені.

— А то ще якийсь мудак поріжеться.

Зубами витягнув із пляшки пластмасового корка, відпив із горла і вдоволено крякнув. Передав пляшку Олегові. Той зробив три ковтки. Заплющив очі, прислухаючись.

— Нарешті температура зсередини відповідатиме тій, що іззовні.

Простягнув руку з пляшкою у бік Миколи. Той заперечливо покрутив головою.

— Я не буду. Я ще від учорашнього не відійшов.

— Давай-давай, — наполягав Юрко. — Потягнеш — й одразу все налагодиться. Почуватимешся, як у мами в животі. Довірся моєму досвіду.

Микола подивився на Олега, шукаючи в нього підтримки, але той лише ствердно покивав на підтвердження Юркових слів. Обидва очікувально дивилися на нього. Він скрушно зітхнув і, скривившись, перехилив пляшку.

Юрко був правий. Микола відчув приємну легкість у всьому тілі, особливо в голові. Посеред цієї невагомості безцільно блукав клубок енергії, який ураз запрагнув виходу.

— Вздрючу! Всіх вздрючу! — вигукнув Микола. — Я — сержант радянської армії!..

Звідкілясь іздалеку до нього донісся голос Юрка:

— Починається…

Мабуть, із його пам’яті знову випав шмат подій, бо коли його розум прояснився, вони вже стояли у строю неподалік літака. Юрко — праворуч від нього, а Олег — ліворуч. Юрко притримував його за руку, наче конвоїр.

— Нас уже відправляють?

Олег пирхнув. Юрко відповів:

— Ми вже прибули. Ми в Кабулі.

Микола не повірив, подумав, що його розігрують. Роззирнувся довкола. Справді, це був не той військовий аеродром, там — голий казахський степ, а тут, хоч куди глянь — гори.

Неподалік правила теревені група офіцерів, серед них — їхній капітан. Перед строєм стояли двоє: майор і прапорщик. Прапорщик зачитував зі списку. Ті, кого викликали, шикувалися ліворуч від нього.

— Я! — відгукнувся Микола, зачувши своє прізвище, але продовжував стояти, аж поки Юрко підштовхнув його в спину.