Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

не втрутився, не заступився… — Його голос тремтів, а по щоках котилися сльози. — Я — сержант, а вони тільки молодші сержанти… Це мене старшим групи назначили…

Микола так сам себе розжалобив, що вже почав схлипувати. Юрко поплескав його по плечу.

— Да, сержанте Мурчику, зашугали вони тебе, як мачуха Попелюшку, — поспівчував нітрохи не розчуленим голосом. — Кульчик ти наш золотенький.

Миколі здалося, що він навіть гигикнув при цьому. А може, ікнув.

— Ей, хохол, разговорчики на посту, — подав голос бабай із верхньої полиці.

Юрко пийнув із пляшки й тицьнув її Миколі в руки.

— Не пролий.

І тут почалося… Що там почалося, Микола не годен оповісти, бо втік у найвіддаленіший кінець вагону. Слухаючи гуркіт та вигуки, що супроводжували бійку, тремтів у кутку, чекаючи, коли бабаї розправившись із Юрком, прийдуть по нього. Але прийшов Юрко. Відібрав пляшку, бовтнув нею, визначаючи рівень заповнення, й відпив. Миколі цього разу не запропонував.

— Ходімо, твій рюкзак із полону повернувся. Уявляєш, ще й чотири чужі в полон захопив, — Юрко розреготався. — Давай, а то ще всерешся тут із голоду.

Хтось було рипнувся приструнчити Юрка, закликавши до порядку.

— Заткнись, мурло, бо зараз у мене в строй станеш, — гаркнув Юрко.

Можна було б сказати, що в особі Юрка доля послала Миколі ангела-охоронця, якби той не скидався на демона. Щоб описати його лице, першим напрошувалося слово «морда». Морда, і то така морда, як мовляла Миколина баба, наче на ній чорти горох молотили. Ніс — плаский, майже без перенісся (перебитий у бійці). Очі — вузькі, колючі, хижі. Попри Юркову прихильність, Микола про всяк випадок уникав зустрічатися з ним поглядом. Хоч це й дивно, але з такою непривабливою зовнішністю Юрко постійно примудрявся, як він сам висловлювався, «кадрити» якихось дівуль і молодиць. Микола просто диву давався жіночій невибагливості.

— Диви. — Олег штурханом вивів Миколу із задуми.

На територію аеродрому в’їхали дві вантажівки. Ті самі, на яких вони добиралися від залізниці. Із них сараною висипали солдати.

— Не така солянка, як у нас, — зауважив Олег. — Певно, всі з однієї частини.

— Глянь, вони в черевиках! — здивувався Микола.

— Бо їх обмундировували у ТуркВО, а нас із тобою — на Уралі. Добре, що у вушанках не відправили.

— Може, підемо земляків пошукаємо? — запропонував Микола.

— Тобі Юрка мало? Що від твоїх, що від моїх земляків стільки ж толку, як із козла молока. Треба за Юрка триматися, з ним не пропадеш.

Із ним тільки в халепу вскочиш, хотів не погодитися Микола, але промовчав.

Олег родом із Чебоксар чи то з Череповця, а може, з Челябінська, щось на «ч», достоту Микола не запам’ятав. Коротше, росіянин. Він «упав їм на хвіст» ще до пересадки. Спочатку Юрко його не надто жалував. «Що не приб’ється до нашого берега, то як не гівно, то тріска», — так він прокоментував Олегове нав’язливе товариство. Звертаючись до нього, вживав слово «чума». У Свердловську (вони там кантувалися понад півдоби) Юрко затіяв бійку з цивільними пацанами, й Олег у тій молотилівці взяв активну участь. Потім Юрко з Олегом пішли пити мирову — пацани виставляли, а Микола зостався стерегти речі. Як повернулися, то Юрко вже поміняв зневажливе «чума», на товариське «зьома». Цей професорський синочок на ділі виявився добрячим зухом.

Прибулі змішалися з їхньою командою, збивши з причумлених спекою бійців гнітючу дрімоту. Найбільше пожвавлення викликала достеменна звістка, що підтвердила тривожні гадки-припущення: кінцевий пункт прибуття — Афганістан. Либонь, Микола вже звикся з цією думкою, бо інформація, яку кілька годин тому сприйняв би як вирок, тепер не викликала в ньому жодного відлуння.

— Тебе за що до Афганістану відправили? — запитав Олега.

— Я сам напросився.

— На ідейного ти не схожий. На дурня — теж. Ти що — на зло батькові?

— Батько тут ні до чого. — Олег часто закліпав білесими віями, ніби збирався сльозу пустити. — А що мені було робити? В батальйоні одні чучмеки, шугають день і ніч — продиху нема… Я подумав, що краще вже загинути на війні, ніж терпіти ці знущання.

— То ти таки знав, що нас відправляють до Афганістану?

Олег покрутив рудою головою, наче стрясав із лиця ластовиння.

— Здогадувався. Офіцери в нас у штабі казали: «Послужити Батьківщині». Мені дали хорошу характеристику, я ж був комсоргом роти… Думаю, одразу в бій не пошлють, а поки що — десь прилаштуюся. Не пропаду. Батько писав, що Горбачов скоро припинить війну. Він — політик нової формації…

— А нас із Юрком хотіли до дисбату відправити, — не без потаємної гордості повідомив Микола. — Два тижні на «губі» просиділи.

— За що? — здивувався Олег.

— Юрко трьох чоловік тяжко покалічив, одному табуретом череп проломив… Йому теж дісталося. Вони на нього всі гуртом накинулися. Але він вирвався і вискочив у вікно з другого поверху. Всі подумали, що втік, а він зняв із пожежного щита лопату — й назад… Бачив би ти, що там робилося! Тепер уже вони у вікна стрибали…

— Хто «вони»?

Микола непевно знизав плечима.

— Мабуть, діди. Звідки я знаю. Якісь місцеві солдати. Ми ж тільки прибули, це була перша ніч у казармі. Всіх новачків підняли з ліжок, вишикували й зачали на нас удари відпрацьовувати. А Юрко не дався…

— З Юрком усе ясно. А ти кого покалічив? — Олег не приховував іронії.

— Я — нікого. Я сказав тому підполковнику, ну, командирові частини, що напишу до міністра оборони, хай комісію пришлють, бо Юрко не винен…

— Нічого собі! — Олег вражено покрутив головою. — Ну ти даєш!

Олег стрельнув половину цигарки. Замислено димів, прискаливши око, дивився перед собою, але якимсь відсутнім поглядом. Микола чомусь був певен, що він зараз думає про свою дівчину.

— Ти з нею листуєшся? — не втримався від запитання. — Зі своєю дівчиною…

Олег, ризикуючи припалити