Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

Напружено чекав, сподіваючись, що зараз зі строю викличуть Юрка чи хоча б, у гіршому разі, Олега, але марно. Відібравши близько двадцяти бійців, прапорщик повів їх через злітну смугу в дальній кінець аеродрому до гелікоптерів.

— Мурчику, не сци! Прорвемося! — гукнув услід Юрко.

Микола озирнувся й помахав рукою.

І знову його наздогнав Юрків голос. Але звучав він тепер у якійсь іншій тональності.

— Сержант Корнелюк, вздрюч їх усіх! Постав раком!..

Вертоліт ніс його над землею. Чи то від висоти, чи то від гуркоту двигуна заклало вуха. Почувався самотнім і безпорадним. Аж злякався, що розплачеться. Щоб заспокоїтися, поліз до рюкзака по воду. Пляшка вважай порожня, трохи більше, як на два пальці. Ковтнув і мало не захлинувся. Це був Юрків спирт. Микола вагався.

— Дай пийну, — простягнув хтось руку.

Микола мовчки покрутив головою. Одним махом осушив пляшку. Той, хто просив, виматюкався. Микола заплющив очі. Відчував, як довкола нього ущільнюється, формуючись, поле збайдужіння. Ураз коротким спалахом світла із далечіні прорвалося лагідне мамине:

— Мурчику…

Микола не відреагував.

— Я — сержант Корнелюк! Я — сержант Корнелюк!.. — довбав, як заведений.

Перш ніж сповзти, провалитися в чорну яму, розклепив повіки й голосно сказав:

— Пішли ви всі нахрен! Нехай все іде нахрен!..

В одних випадках найстрашніший від усього мороз, у других — танки, у третіх — комарі та літаки, що пікірують, у четвертих — старшина або стерті ноги. Труднощі завжди різні. Спільне єдине: їх завжди незмірно більше, ніж людина здатна витерпіти фізично. Тому долати ці труднощі можна лише волею, характером або душею.

Дайта на роботі, Міка в садочку, а я полишений на самого себе й потерпаю від того, що нікому заважати «втіленню моїх письменницьких амбіцій» — отже, в мене немає жодного виправдання, аби уникнути літературних діянь. Свою обов’язкову роботу, що вберігала мене від необов’язкових трудів, я вже виконав (щойно завершив статтю про відділ сантехніки будівельного гіпермаркету й скинув її е-мейлом своїм роботодавцям) і тепер просто зобов’язаний поміняти робітничу спецівку на білі письменницькі рукавички та шапку-вушанку. Позаяк працює письменник головою, то вушанка служить захистом від мозолів. Це такий прикол. Чомусь, коли я не зовсім у доброму гуморі, мене пробиває на жарти.

Отож, спочатку я — роботяга, а потім уже письменник. Письменник — це не професія. (Хто мені заперечить?) Дайта першою визнає мою правоту. Відтак і письменницька праця — не робота, а труд. Отут би моя дружина мала здивуватися.

Якби порад була Дайта, вона неодмінно б зауважила:

— Це щось новеньке. Я завжди думала, що робота — це і є труд.

Я заходився б їй розлого пояснювати, докладно наголошуючи на нюансах питання, вона уважно вислухала би мене (жінка, яка тривалий час здатна уважно слухати чоловіка, не перебиваючи його, заслуговує на окремий роман), а потім висловила би своє незалежне судження:

— А мені здається: що у лоб, що по лобові.

Якби Дайта була поруч.

(Мені її явно бракує, і в житті, і в цьому романі).

Якщо читач на боці моєї дружини, то мені доведеться підпертися авторитетом. Не тільки я бачу відмінність між роботою і трудом: Роберт Кійосакі, автор бестселера «Багатий тато, бідний тато» в одній із своїх книг навіть прив’язав цю відмінність до якоїсь бізнесової теорії. Основна ж суть у тому що за роботу нам платять, а за труд — ні. (Мою маму нагородили медаллю «Ветеран труда» — це офіційне свідчення того, що їй відверто недоплачували).

В ієрархії моїх зацікавлень та занять передує творчість, цебто труд, попри це я насамперед завжди виконую роботу. Окрім того, що за роботу я отримую гроші, ще вона дає мені змогу безкарно нарікати на неможливість займатися творчістю, цебто виправдовує мою письменницьку бездіяльність. Отакий парадокс.

Роззираюся по кімнаті — шукаю прихистку на книжкових полицях, але сьогодні книги не пробуджують у мені звабу читання, а нагадують, що кожна з них — результат творчих потуг, і я бачу, як із-за полиць виникає, наче привид Гамлетового батька, мій недописаний роман — цей заморожений довгобуд, цей особистий БАМ, який поглинає всі мої фізичні та душевні ресурси, щойно я зосереджую на ньому свою головну увагу. Цей роман, як дорога з нізвідки в нікуди, як ріка, в яку я входжу повторно, щоб здоровий був мудрагель Геракліт; так, я вже вступав у цю воду, вже ходив тією дорогою, не зоставивши після себе жодного сліду, і тепер, повернувшись, намагаюся прорубати цілу просіку лише для того, аби інші змогли прогулюватися цим шляхом, ніби алеєю парку відпочинку. Але мені бракує снаги, я беру довгі тайм-аути, пишу казна-які тексти, вправляючись у письмі, наче недолугий фізкультурник, пуцаючи кульку за тенісним столом, тоді як треба піднімати важезну штангу. Хоча гра розуму (чи просто гра) у цих текстах також потребує зосередженості, зусиль і відповідальності (я не займаюся творчими халтурками), однак ці тексти не змушують мене вивертатися серединою назовні.

«Гаразд, — кажу собі, — поп’ю чаю й візьмуся за роман».

Запарюю меліси. Меліса — природний антидепресант. Обіймаю долонями горня. У квартирі прохолодно, тягнуся до батареї — вона ледве тепла, либонь, комунальники сподівалися на весну, а надворі досі зима лахами трясе — сніжком сипле. Погода безвітряна: великі й важкі сніжинки падають майже вертикально, під кутом дев’яносто градусів, і в якомусь прискореному темпі.

Андрій Платонов, забув уже де, наводить вислів якогось червоноармійця, що бій — це життя на високій швидкості. Від себе можу додати, що бій — інша (навіть не знаю, суб’єктивна чи об’єктивна) реальність. У бій заходиш, наче впадаєш у транс, у бою живеш іншими відчуттями, іншим досвідом. Війна, певні її екстремальні епізоди, здатна пробуджувати й виявляти в людині унікальні латентні можливості, що за мирних умов навіть не перебувають у реєстрі