Йон Колфер - Список бажань

Зайве казати, що наступні дні я намагалася не потрапляти Франко перед очі. Можу лише уявити, як йому велося цей час. Можливо, саме бажання зустрітися хоч із якоюсь доброю душею змусило його вийти з дому.

Коли я зайшла до НАПГу, Франко кожним міліметром свого тіла був на вигляд такий, як і завжди на людях, за винятком хіба невеликих темних кіл попід очима. Чоловіки посідали в одній з кімнат “Місячного шинку”, якомога ближче до великого екрана, ладнаючись дивитися перегони.

Я порахувала до трьох і ввалилася у двері. Франко був сіпнувся, щоб спіймати мене, та вчасно спохопився. Він не міг. Принаймні не зараз, коли він оформлює папери на вдочеріння. Новий телевізор придбати можна. Придбати хату куди тяжче.

— Що сталося, Меґ? — запитав він крізь зуби. — Ти мусиш уже спати. Завтра до школи.

— Ось ваша касета, дядечку Франко, — проказала я, дивлячись йому просто у вічі. — Ви забули.

Франко закліпав.

— Яка касета?

— Перегони голубів, на гран-прі. Те, що ви збирались подивитись наприкінці вечора.

Франко відкрив сумку. Касети не було. Звичайно, адже я заховала її на дні кошика на сміття. Франко нерішуче взяв касету в мене з рук, наче остерігаючись, що вона може вибухнути.

— Дякую, дівчинко, — промимрив він. — А тепер гайда додому.

Я страдницьки скривилася.

— Е-е-е… Можна мені подивитись? Голубині перегони такі класні. — Лестощі ніколи ще не зраджували.

— Франко, нехай дівча залишиться. Зроби їй подарунок.

— Один-однісінький вечір, шефе. Їй не зашкодить.

Що міг вітчим на це заперечити? Він не міг поводитись невдячно на очах у всього клубу, хоч і підозрював щось недобре.

— Гаразд, Меґ, — сказав він нарешті. — Ми з тобою поговоримо пізніше.

Цілком безневинна заява. Для всіх, окрім мене. Я добре знала, що Франко має на увазі, кажучи “поговоримо пізніше”.

Касету ввімкнули. Я, наче зачарована, дивилась, як вона заїжджає у відеомагнітофон, як, крутячись, гуде. Ні, мій план не спрацює. Хтось має мене зупинити. Та ба! Він не просто спрацював, він спрацював блискуче!

Спершу відвідувачі спантеличено дивилися на екран, навіть Франко не зразу себе впізнав. А потім гримнув регіт: спочатку в кутку кімнати, віддалік комітетського столика, і наростав, наче схід сонця, охопивши всю кімнату, зачепивши геть усіх присутніх.

Усіх, крім двох. Франко не сміявся. І я також.

На екрані все здавалося смішним, навіть гідним жалю. Поважаний всіма розумник поставав ледацюгою — таким, яким знала його я. Чимало голубиних фанів реготали аж заходились зі свого пихатого шефа.

Сміх урвався, коли дійшло до епізоду з бійкою. Жоден із присутніх не вважав кумедним биття дітей. Я хотіла, щоб вони добряче нареготались, а тому загибель телевізора залишила насамкінець. Усі аж просто попадали на підлогу від реготу.

Пригадую, як прохолода задоволення наповнила моє тіло. Я знищила Франко двічі: по-перше, на екрані і, по-друге, у житті. За маму і за себе. Він вилетів із клубу, вмиваючись сльозами сорому. Наступного дня він написав заяву про вихід із асоціації. І надіслав поштою.

Звичайно, Франкові сподівання на вдочеріння пішли до біса. Тепер він міг робити що завгодно, але йому вже ніколи не бути моїм батьком.

А наступного дня з’явився Ригачка. Вимагаючи віддяки за камеру. Він хотів, щоб я побула на чатах, доки він грабуватиме якусь старечу квартиру. Пограбування. Перше в моєму житті. Пригадую, я втішала себе надією, що все буде не надто небезпечно.

Лоурі протверезів.

— Ця… — Він не наважився доказати. Принаймні не перед неповнолітньою дівчинкою.

Меґ гірко посміхнулася:

— Можеш говорити не соромлячись. Все одно я бачу твої думки.

Та Лоурі не міг. Його вихованість не дозволяла йому вимовити таку лайку.

— Ця… свиня, — сказав він натомість.

— Ну, кажи.

— І все ж таки твій план був підступний.

Погляд Меґ залишався незворушний, наче каміння.

— Нехай би не бив моєї мами.

Лоурі кивнув головою. Хіба тут що заперечиш?

— Можна, хай воно буде моїм? — запитала Меґ.

— Га?

— Вільне бажання. Можна, хай воно буде моїм?

Лоурі почухав підборіддя. Після відвідин перукарні знову почала вибиватися щетина.

— Можна, — врешті-решт сказав він. — Воно буде твоїм. А я докладу всіх зусиль, яких тільки спроможний, щоб добряче йому завдати.

Меґ вишкірилась, і в тій посмішці не було нічого ангельського.

Ригачка розглядав свої волохаті руки.

— Я щезаю, — заскавулів він. У його словах не було нічого образного. Він таки щезав.

Гоп перевіряв роботу системи.

— Твій череп перфоровано під час вибуху.

— Гар-р-р?

— У твоїй голові дюрка, — зітхнула голограма. — Ми втрачаємо життєву снагу. Залишились лічені хвилини до того, як нас затягне назад до центрального офісу.

— І що тоді буде?

Гоп переглянув файл пам’яті.

— Ти крутитимеш рожни у рові фекалій. А я… Не знаю, що робитиму я. Прецедентів не було. Проте здається, нічого втішного.

— Чи можемо ми щось удіяти? Має ж бути якийсь спосіб украсти десь цієї життєвої снаги?!

Голограма продзижчала найповніше зібрання пеклопедії вздовж і впоперек.

— Відповідь негативна. Дозволених способів не існує.

Ригаччин вологий ніс задрижав.

— Дозволених? До