Йон Колфер - Список бажань

Гоп почувався ні в сих ні в тих. Такий стан вимагає від голограми докласти чималих зусиль: необхідно переладнати чималу кількість пікселів.

— Існує один спосіб. Цілковито заборонений. Наслідки нечувані.

— Гар-р-р?

— Через нього може статися чимало прикрощів на Землі.

Ригачка повів плечима:

— То що вони збираються зробити? Тебе вимкнути, а мене поставити крутити рожни?

— Я зрозумів твою думку.

Ригачка не вірив сам собі. Нарешті! Нарешті в нього з’явилася думка!

— То який, ти там кажеш, є заборонений спосіб?

Гоп подався крізь кімнату й завис над Франко, який саме мирно спав, не відаючи про таке надприродне вторгнення.

— Послуговуючись термінами недоумків, нам потрібна додаткова батарейка. Я просканував цю життєву форму: в ній залишилось життєвого соку на двадцять шість років.

Ригачка облизнувся.

— Двадцять шість років?

— Звичайно, живлення двох самостійних об’єктів і голограми з паралельним портом зменшує його кількість до… двадцяти шести годин. Але це краще, ніж нічого. Усе, що ти мусиш зробити, — вселитися в нього і висмоктати трохи його життєвої снаги. Вона міститься відразу над очними яблуками. Яскраво-помаранчева. Не промажеш.

— Окей. Вселяймося. — Ригачка помовчав. — Іще одне. Я хочу, щоб він мене бачив.

— А це ще для чого?

Ригачка підняв волохаті кігтисті лапи.

— Яка ж користь бути такою тварюкою, коли не можеш нікого налякати?

Гоп старанно кивнув. Він чудово розумів Ригачку. Урешті-решт, він же чортяча голограма.

Франко був у кепському гуморі. Штори не щільно затягли вікно, і сонячне світло відбивалось від екрана. І, звичайно ж, псувало втіху від споглядання телевізора. Зашторити вікно ретельніше означало б підвестися з крісла. Франко вирішив дочекатись, доки сонце сяде. До того ж зараз по телику були самі новини.

І раптом йому з’явилося видиво. Просто перед ним стояла істота, що дуже скидалась на почвару. Вона з’явилася з нізвідки. Проте Франко не переймався. У нього вже якось були галюцинації. На науково-популярному каналі розповідали, що люди, які нехтують буденне життя, часто бачать привидів. Франко подумав, що те, що він бачить, є таким собі додатковим каналом.

— Привіт, песику, — сказав він, нахиляючись, щоб полоскотати привида під шиєю.

Істота загарчала й ударила його по руці. Вони торкнулися один до одного на однісіньку мить, і Франко все побачив. Побачив і зрозумів усе.

— О, ні, — видихнув Франко; усі нездарно прожиті роки промчали перед ним.

— О, так, — загарчав Ригачка. — Це я. Я повернувся, щоб з’їсти твою душу.

Франко заверещав. Він верещав і верещав, а істота вдиралася в його мозок, з’їдаючи його життєву снагу. Він усе верещав, навіть коли його вигнали у смердючий закуток власного мозку, проте ніхто в світі того вереску не чув.

Пальці Меґ щезали також.

— Небагато в нас часу, — зауважила вона, ворушачи пальцями. — На кого я схожа?

— На привид самої себе.

— Зовсім не прикольно.

— Вибач. Я трохи непокоюся. Ми збираємось напасти на людину посеред білого дня.

Меґ зібгала свою прозору руку в кулак. Вона молила Бога, щоб їй вистачило сили добряче вмастити вітчимові.

— Тепер ані слова, — попередила вона. — Я лише хочу затопити йому в писок і піти.

— Жодних заперечень з мого боку.

Вони стояли перед хвірткою. Чи, краще сказати, там, де колись була хвіртка. Усе, що від неї залишилося, — самотній шворінь. Решта лежала на землі, поросла травою. Стіна теж руйнувалася. Плющ дерся вгору по тиньку, а фарба давно полущилась і зблякла, виставляючи напоказ брудний колір бетону.

Лоурі йшов дорогою до самого будинку. Принаймні він здогадувався, що то була дорога. Важко було встановити, що то насправді, особливо коли воно всуціль поросло бур’янами.

— Окей. Ось ми й прийшли.

Меґ глибоко вдихнула і забралася в Лоуреву голову. Він відчував, як пульсувала її життєва снага. Ще кілька перевтілень — і вона повернеться назад до тунелю.

Можливо, те, що вони сюди прийшли, — дурниця? Марна трата енергії? Вони б уже були на півдорозі до останнього Лоуревого бажання, натомість вони ризикують двома безсмертними душами заради цієї дурної показухи. Тоді Меґ пригадала, як до мами простягали руки, і її рішучість повернулася.

— Окей, — вона всміхалася Макколовій половині мозку. — Тук-тук-тук. Геп-геп-геп. Бувай! Нема нічого легшого.

Меґ піднесла свого тепер покрученого пальця до дзвінка. Але кнопки не було. В одвірку натомість виднілася дірка у формі кнопки, дзвінка не було й близько. Ще одна річ, якої Франко не став ремонтувати. Меґ ударила по замерзлому вікні — кісточки на руці заболіли. Макколові відчуття брали гору над її власними.

— Хтось прийшов, — мовив Лоурі, на хвильку опанувавши власний рот.

Меґ закліпала — і з Лоуревого ока витекла краплинка поту. Хвилювання Меґ змусили Макколові потові залози посилено працювати. Меґ саме відтягла кулак від вікна, як двері з грюкотом розчинилися. Бабах! Франко навіть не підозрював, що саме гупне його по голові. Така забаганка може коштувати їй сотні років пекла, але ця примха того варта.

Темна постать бігла підстрибцем до вхідних дверей, супроводжувана круглим акваріумом. То був Франко, авжеж. Безперечно, то він, навіть тепер, коли він так дуже змінився від болю. Ну, товстунчику, всміхнися.

Двері розчахнулися. З’явилося обличчя. Меґ відсахнулась.

І між тим порухом назад і її ударом час неначе уповільнився, якраз настільки, щоб голова встигла проказати:

— Привіт, Фінн. Я