Йон Колфер - Список бажань

виповз зі свого напівсну. Висохлі патьоки слини порепалися на його підборідді.

— Га?

— Десятку. Тобто десять фунтів. Зрозумів мене, опецьку?

Франко насупився. Чи цей малий вилупок коли-небудь щось затямить?

— Стули пельку, панянко. Не змушуй мене підводитися з мого крісла.

Я засміялася. Зареготала по-лютому.

— Підводитися з крісла? Тебе? Не сміши мене!

Франко спробував зневажливо гигикнути, натомість став нервово вдихати повітря. Його голос тремтів:

— Попереджаю тебе, панянко!

— Попереджаєш мене? Ти б краще вийшов надвір і попереджав черепаху, бо це єдина істота, яку ти спроможний упіймати.

Франко посунув своє черево вперед, мало не впавши з крісла. Я навіть не поворухнулася, щоб утекти. Навіщо? Саме цього мені й треба було. Вітчим угамселив мене по плечі. Огидні лаписька з покрученими пальцями. Я зойкнула від болю. Я не вдавала біль.

— Колись я грав у футбол, — почав Франко, роздимаючись від шпильки про черепаху. — Відтоді мене так і кличуть. Франко-о-о-о, гукали вболівальники щоразу, як я забивав гол. І гукали вони чимало разів, присягаюсь.

Я втерла сльози обшарпаним рукавом вовняної кофти. Ну, говори-говори, хлопчику-череванчику. Мій план майже вдався. Черговий епізод до мого фільму.

* * *

Франко мав за звичку у вихідні назюзькуватись. Він вважав, що за цілий тиждень заробив утіху. В суботу опівночі Франко нізащо не прокинувся б, навіть якби Третя світова війна розпочалася простісінько під його кріслом.

Отож я чекала вгорі на сходовому майданчику, доки до мене долине його хропіння. Я прокралася сходами донизу по-краб’ячи, застромлюючи ноги в отвори поруччя. Боятися, що я себе виявлю, не було чого. Франко був мертвий для цілого світу. Він перевдягся у білизну, яку звичайно вдягав на час запоїв, і хропів із гучністю щонайменше сім децибелів. Я висмикнула розжеврений недокурок із його пальців, щоб той бува не розбудив його і не зруйнував усі плани.

По телевізору йшли якісь стрілялки. Фрáнкові улюблені. Але навіть їх було замало, щоб розбудити мого вітчима.

Наступний пункт плану був ризиковий. Якщо я вимкну телевізор зараз, Франко стовідсотково прокинеться. Я взагалі сумніваюсь, чи зміг би він спати без заспокійливого волання цього дур'ящика. Проте в мене був план.

Старий телевізор так само стояв у кутку, похований під бургерними пакунками та цигарковими коробками. Я потягла той телик по лінолеуму і ввімкнула в перехідник. Увімкнути антену — і сильце готове. Телевізор на мить засичав, а тоді видав на-гора свій монозвук. Франко навіть не поворухнувся.

Я хутенько висмикнула новий телик із розетки й перетягла його до чорного входу. На щастя, підставка була на коліщатах, тож перекотити її до комірчини було зовсім неважко. Камеру я налаштувала. Залишалося знайти кувалду.

* * *

Я сиділа на підвіконні, чекаючи, доки Франко прокинеться. Гиготіння раз по раз намагалося видертися з горла, наче ховрашки з клітки. Мабуть, так виходили перезбудження й переляк.

Франко прокидався дуже повільно. Годинами. Спершу він чухався чи біг до ванни, відтак безтямно валявся добрячих півгодини. Я вимкнула опалення, щоб він пробудився швидше.

О дев’ятій годині його повіки нарешті затремтіли. Гладка рука заходилась намацувати сигарети на кріслі. Знайшовши коробку, Франко застромив дві цигарки в кутик рота й запалив їх запальничкою. Не розплющуючи очей.

Він облизнув верхні зуби язиком і скривився. Зуби були обліплені рештками вчорашнього пива і їдла. Терміново треба було випити.

Франко потер очі кулаками, роздерши повіки одну від одної. Кровисті блискавки спалахнули посеред білків. Франко був не в гуморі. Я добре знаю цей його настрій. Зараз вітчим вибухне, наче від сказу, й почне клясти світ за паскудне похмілля, до якого сам-таки себе й довів.

Франко замовк. Щось було не так. Не на місці. Він став пригадувати. Ось він сидить у кріслі. Смалить цигарку. Дивиться…

Франко зірвався з крісла. О Боже! Він був уражений. Він не вірив сам собі. Що скоїлося? Його телик! Пропав!

Я зняла його мармизу великим планом: він мало не заходився слізьми. Я не пожалкую.

Франко став на коліна перед старим телевізором. На відику лежала касета. Увімкни, було написано на ній.

Тремтячими руками Франко застромив касету у відик. Засичало, і на екрані з’явилося двоє: я і телевізор.

— У-у-у-у-у-у… — вичавив із себе Франко, випускаючи, наче надувна кулька, останнє повітря.

Я не чула свого голосу крізь вікно, проте добре знала, що казала на екрані.

— Мій любий вітчимцю. Ти заплатив за цей телевізор моєю обручкою, тому я вважаю, що він по праву належить мені. Отож, по праву, я можу з ним робити, що мені заманеться. Можу дивитися нескінченний серіал “Ґленроу”. Чи можу попрацювати на ньому оцією штучкою!

Моє зображення витягло інструмент — кувалду на довжелезному держаку.

Франко застромив у рота аж вісім пальців, очманіло вигукуючи:

— Ні, ти, мала сволото! Ні!

Навіть якби я справжня відчула якісь докори, я-на-екрані не відчувала ані найменших. Моє зображення накинулося на телевізор, як тільки може накинутися ображена жінка. Забувши про камеру, я-на-екрані трощила телевізор дощенту. Трохи аж образливо. Франко здригався від кожного удару.

— Годі. Годі, прошу. Я дам тобі все, що хочеш.

Франко водив руками по екрану, сльози котилися йому на ніс. Украй зворушливо. Чоловіка, який не вичавив із себе ані сльозинки на маминому похороні, наразі розчулила смерть телевізора.

Урешті-решт Франко розпластався на підлозі, затуливши руками вуха, щоб не чути, як трощать його телевізор. Для нього телевізор був більше, аніж ящик зі склом і картинками. Я зняла кожну мить цього славетного дійства.

* * *