Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

Текст забув. Чи не було такого в сценарії? Фізіономію — аж корчами звело. Перекосило — ікла видно. Звір звіром. З-під брів мене буравить, дірку в лобі пропалити хоче. Еге ж, від нічних прогулянок верхньою палубою краще мені було тепер утриматися. Краще мені було не перевіряти, чи шанує він шосту заповідь так само, як всі наступні. А то скажуть потім: за борт Пашку змило. Або навіть — сам здуру скочив. Буває.

— Так, недооцінив я тебе, — гарчить.

Добре, що не тет-а-тет я на це рандеву приперся. З секундантом. Хоча він на Діда і не зважав уже:

— І все ж — дурень ти. Підійшов би тихо-мирно, поговорили б, забрав би свої гроші, з відсотками навіть, і зійшов у Херсоні. А так же навіть вкладеного в ремонт не повернув. А може, ще й спрацювались би? Чого не буває? Ти, я бачу, не тільки англійською натаскався. І радист великий, і капітану через плече в карту зазираєш. Замполітом при комуністах не був?

— Помполітом, — подумки зауважую. Не виправляти ж. А за ідею подякував так само подумки.

І точно. Дурень я. Філологією страждаю. Так кажуть, так не кажуть. Здається, і нормальному стерновому на прокладку цю на путівній мапі подивитись цікаво буде. Поправку він у стовпчик рахує. Акуратист який!

— І про Херсон, — вирішив нагадати про себе Дід. — 3 пароплава, якщо не пасажир звичайно, заведено не «сходити», а здавати судно. Це тобі на майбутнє. І на теперішнє: по сезону, повинна вже прийомка маріупольська в Феодосійській затоці на широті працювати. Це я тобі як рибалка одеський «рибаку» жданівському нагадую. А листа Семену — пиши. Люблю Дюма!

Ось Дід точно дурнем не був. Завжди я йому в шахи продував.

— Буде завтра в мене лист на руках, — каже, — може, кубанці наші подробиць до самого Херсона і не довідаються. Ти ж їх знаєш. Казакі.

* * *

А прийомку маріупольську ми таки знайшли. Не в Феодосійській затоці, але поруч. За мисом Киїк-Атлама. «Рибак» наш і тут ледь все не зіпсував. Дід же просив його: тупо підвалити до кранців, щоб він на борт до маріупольців перестрибнути міг і з механіками без сторонніх переговорити. А цей за сто метрів в мегафон: «Пального не дасте?» — горлати став. А народ маріупольський весь, як водиться, до борту вивалив повитріщатися. Зовсім без сторонніх вийшло. І що значить «дасте»? Шляються тут по морю одесити усілякі, паливо клянчать.

Відбігли ми з півмилі і теж на якір стали. Приїхали. Тепер вже і до Очакова не дотягнемо.

Одне добре, Скользький, хазяйська дитина, мішки з чаєм, які на верхній палубі були, брезентом перечохляти нас з Келою вигнав. Маріупольці в бінокль за нашею працею поспостерігали, і самі нас по радіо до борту підкликали.

Але наш власний маріуполець і тут ледь все не зіпсував. Домовлялися вже, звісно, на капітанському рівні. Видав Родіон йому сотку вбитих єнотів, механікам би і меншого вистачило, вигадали б з нашим Дідом ремонт якийсь до нічної вахти… А азовчанин наш ще візьми й проавансуй оборудку. Тут вже взагалі «махновці» розпоясалися. Тонни не буде, кажуть. Кілограмів сімсот — максимум. Це другий механік вже. Йому після «капітанського рівня» вже зовсім нічого не перепадало, очевидно. Наш Вітька аж плюватися після цього став. Заміряли, скільки у нас в лівому танку, «махновець» ні на крок від мірної лінійки нашої не відходить, плюнули вони нам дев’ятсот. Але Дід одеситом не був би, якби просто так втерся. Крейдою рівень на лінійці помітив на очах у марупольця, витер її насухо, а потім просто догори ногами її перевернув, зробив 6 з 9, і тиче йому:

— Ти що, зовсім мене під монастир підводиш? Шістсот усього. Ти ж моряк, знаєш, що таке посеред моря потухнути. А вскочимо в погоду?..

Легко сказати — плюнути ще сто. Поки увімкнеш насос, поки заміряють, та крикнуть згори в машину… Плюнули ще раз. Дід заміряє подовше, щоб і те пальне, що в шлангах, до нас, а не назад в Маріуполь злилося.

Але розквиталися й розбіглися. Дід злий, лає всіх без розбору. Панін під гарячу руку трапився:

— Іди, — кричить на нього Дід. — Переміряй, що я там з них вимутив.

А Панін йому:

— До Херсона вистачить, — і спати пішов. Не його вже вахта.

— Ну ти диви! Я вираховую. Витрати — до грамів, температурний режим, оберти, економний хід. А цей мічманюга: «Вистачить!» — і в койку! С-с-сундук з клопами!

Тільки вже на вечері Дід висловив своє здивування. Але так, щоб мічман теж чув:

— А знаєш, таки правий сундук наш. Вистачає до Херсона. Щось паливо повільно витрачається. Не сходиться з розрахунками. Тричі перераховував.

А мічман чай свій допив спочатку, кандею подякував у віконце камбузне і:

— Клапан перепускний закрий, — каже.

І в машину пішов.

Утрьох ми застряглу макаронину з Дідового стравоходу вибивали. Виходить, як тільки Дід і маріуполець клапани всі перевірили і, як білі люди, по трапу на палубу піднялися, мічманюга, як Тарзан, у машину через світловий люк спустився, і пальне, в результаті, ми приймали в обидва танки зразу. Ви закон сполучених посудин у школі вчили чи прогулювали?

— Ось тобі й вища математика. Ось тобі й умні формули, Діду.

Атож, панове маріупольці та інші шведи. Не намагайтесь об’єгорити одеських єгорів, собі дорожче вийде. Я ось давно вже навіть не пробую. Слабкий мозковим