Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

class="book">— Точно, не рибак! — погодився Дід. — У п’ятницю, тринадцятого — і хоч чортихнувся, що в море доводиться виходити, та…

— І не капітан лоцбота, — продовжую. — Бачив ти хоч на одному лоцботі такий цирк на швартовках? Уже в кого, в кого рука набита… Це рибаку з «супера» якогось вибачити можна, вони по чотири рази за рік швартуються, в океані по півроку. Але ж він не рибак?

— Викреслюємо, — погодився Дід.

— Не третій помічник. Точно не Трояк. На друкарській машинці одним пальцем букви шукає. І Толика навіть до суднової ролі «коком» записати намагався. Портнагляд реготав, питав, чому боцмана Драконом тоді не пишемо.

— Не Другий. Який Ревізор остійливість елементарно порахувати не може? Якщо він — вантажний помічник і робить це постійно. Якому-небудь капітану лоцбота, де вантажів нема, це, може, й слід вибачити, але портофлот ми вже викреслили.

— Не старпом. Що з фарбуванням, що з продуктами… Так що не Чиф. Хотя чому? Рік на «дев’яносто третьому». Капітана навіть підсидіти примудрився. Не вояка. Цих за версту чутно. «Двадцять четвертий, доповідайте чотирнадцятому на півста другому: в чотирнадцять великих мій маленький роботу під букі двадцять сьомого виконав. Роботу — виконав. Видайте квитанцію». А цей навіть з пацаном-прикордонником по рації так розмовляє, наче переспати його вмовляє, а не на якірну стоянку до ранку запустити. Теж мені — лейтенант запасу.

— Не річковик. Повір мені на слово.

— Так хто ж тоді залишився? Яхтсмени? Рік все ж таки відкатався з нами. Чи ми свого від вербованого не відрізнимо? — засумнівався Дід.

— Матросом на агловозах маріупольських був колись. Це може бути. Не знав я, що махновці своїх Пап Дядями дражнять. І «Гірник» — є в Керчі в Камиш-Буруні шинок такий. Хоча не здивуюся, якщо він і ці історії, як штани, — від старшого брата доношує. Он як з Келою та Куклою попалився. Йому ж не на містку, йому на підмостках виступати треба. Гине талант.

— Так, суцільна драмкомедія, — Дід зауважує. — Та і сам відчуваю, що помполітський маразм усе це якийсь. «Мене посіли смутні сумніви. У Шпака — магнітофон. У посла — медальйон». Нічого ж руками не помацати. А в дипломі відміток «за сало» не ставлять.

— Слухай, так він і до тебе теж з дипломом клини підбивав? — пожвавився Дід Вітька.

— Я йому, пройдисвіту, зробив ксерокопію диплома вищої морехідки, — признався Дід.

— За сорок доларів, — признався Дід ще більше.

— Тільки скористатися ним він не зможе, — остаточно самовикрився Дід. — Там номер — механічної спеціальності. Але ти його поки не засмучуй. Нехай вже портовий нагляд якось йому пояснює.

Щоб ти жила, Одеса! І нехай заб’ють шампанським усі засохлі фонтани на Молдаванці.

— Слухай, значить, жодного судноводія на борту, а ми премо, як той паровоз вперед летить? А я давно казав, що «рогаті» на фіг на судні не потрібні. Тільки машину реверсами гробити на швартовках. Ти шлункам нашим поки що не кажи. У самого ще в голові не вляглося. Ну, такий же маразм помполітський, що в дурку в Херсоні здаватись треба. Але ж іншого пояснення нема? З грошима простіше. Їх помацати можна. Особливо, якщо за руку в своїй кишені зловив. Мюллере, і ви таки знаєте, що Штірліц російський шпигун, і досі його не арештували?

— А який сенс? Все одно викрутиться, — тільки і залишалося відповісти мені, коли до Діда дійшло по-справжньому.

— Який Херсон? У нас же тонни пального як не вистачало, так і нема його. Я ж думав, цей щось міркує. На бурових чи в буксирів очаківських… Ось зараз і ти догнав. Нема кому тут міркувати. Наш це тепер обов’язок.

І пішли в каюту до нього. Напряму. Та не спав він. Ви б спали?

* * *

Так, гинув талантище! Актор Великих і Малих імператорських театрів. Мені секунд двадцять навіть шкода його було. Гарно готувався, старанно текст зубрив.

— Я довго думав, — каже. — Пишу листа Семену. Все як є. Біс з грошима цими поплутав. Усе на прибуток сподівався, що з нього розрахуюся. Шмотки свої збираю і сходжу в Херсоні. Нехай Семен іншого капітана вам присилає. Того ж Горбатова, п’яноту вашу любу, — не вперше, мовляв, йому в одних джинсиках і футболочці йти.

І знаю вже, що все сказане на зворотний курс, на 180 градусів, перевернути треба. І такого він Семенові напише, і такого потім наплете, куди там Штірліцу. Знаю ж це, а теж вуха розвісив, слізку втираю, так шляхетно й стримано репліки всі він з себе видавив. Але двадцять секунд пройшло.

Тут я буром на нього і попер. А що, розкланюватися накажете?

З грошима поки ясно. Тобто, нічого не ясно. Але це — до Скользького. Цей пояснить до копієчки. Ми тут про дещо інше порадились, і все про тебе як «судноводія» нам, дійсно, розвиднілось. У сейфі чукотському, кажеш, диплом штурманський залишив? А може — в холодильнику? Сало в холодильнику зазвичай тримають. Що з пальним робити, капітан ти наш п’ятнадцятилітній, збираєшся? Тонни ж як не було, так і нема її. Ми тільки у Феодосії взяти й могли, а йдемо чомусь до Сарича. І не треба хоч зараз хвилю гнати. Гроші ми в тебе, банкір ти наш швейцарський, уже в морі конфіскували. Ти минулого рейсу шістдесят доларів на нафтобазу, мабуть, так само на «накладні витрати» списав? Дід на ніч саме домовився з одним буксиром геленджицьким щодо лівого соляра, а ми знову відходили, наче за нами чота автоматників гониться.

Дивлюся — нема більше шляхетного і розкаяного героя-коханця переді мною.