Рут Хоган - Хранитель забутих речей

завзяття Саншайн. Їй самій відчайдушно хотілося зробити хоч щось, щоб ця нещасна істота почувалася краще, щоб пес швидше набирав вагу, став здоровішим. Щасливішим. Але інколи не робити нічого — якраз те, що треба, хай як важко це прийняти.

— Я думаю, йому просто треба відпочити, — сказала вона Саншайн. — Накрий його ковдрою і залиш на якийсь час.

Саншайн десять хвилин загортала пса в ковдру, поки Лора нарешті переконала її облишити його і допомогти з сайтом. Фредді прийшов раніше, ніж зазвичай, і знайшов їх у кабінеті.

— Як там бідолашний пес?

Лора не змогла змусити себе відірвати погляд від екрана і подивитися на нього:

— Трохи ліпше, здається.

Після випадку в коморі ніяковість між Фредді та Лорою залишалася, мов туман. Лора уже зневірилась у змозі прояснити ситуацію і розповісти Фредді, що насправді відбулося на її побаченні, вона просто не знала, з чого розпочати таку розмову. Фредді підійшов до вогню і присів біля ковдри. З-під неї визирала пара великих сумних очей. Чоловік простягнув псу руку тильною стороною, щоб він міг її понюхати, але той інстинктивно здригнувся, напевно, навчений гірким досвідом.

— Гей, спокійно, друзяко. Ніхто тебе тут не скривдить. Я — той, хто тебе знайшов.

Собака слухав його м’який голос і з побоюванням просунув ніс із-під ковдри. Саншайн зблизька спостерігала за їхнім знайомством. Голосно форкнувши, вона поставила руки в боки.

— Він має відпочивати, — суворо сказала дівчина.

Фредді підняв руки, показуючи, що більше не чіпатиме собаку, і підійшов до столу, де Лора сиділа за ноутбуком.

— То ти збираєшся його залишити?

Саншайн відповіла ще перед тим, як Лора встигла зітхнути:

— Звісно, присягаюся своїм серцем, ми збираємося його залишити! Він загубився, а ти його знайшов. Саме це ми й робимо — доглядаємо все загублене! — промовила вона, підвівши руки, щоб підкреслити важливість своїх слів. Трохи часу пішло на те, щоб думка наздогнала її почуття, але коли це сталося, Саншайн упевнено додала: — Але назад ми його не повернемо.

Вона з надією поглянула на Фредді й Лору, шукаючи підтримки.

Фредді підморгнув їй і усміхнувся:

— Не хвилюйся, Саншайн, не думаю, що хтось хоче забрати його назад, — і додав, немов згадавши про своє місце в цьому будинку: — Проте хай Лора вирішує.

Лора глянула на згорток ковдри, що досі грівся біля вогню. Цей пес іще не знав, що тільки-но він переступив поріг цього будинку, як опинився в безпеці. Від тієї миті він став її собакою.

— Треба якось його назвати, — сказала вона.

Саншайн миттю зреагувала:

— Його ім’я Морква.

— Справді? — запитав Фредді. — Чому б це?

— Тому що машина збила його вночі, коли він не міг її побачити.

— І?.. — поцікавився Фредді, досі не второпавши, до чого тут морква.

— Морква допомагає бачити в темряві.

Щоб усі зрозуміли, Саншайн пояснювала причину повільно, немов англійський турист за кордоном.

Після любенької чашечки чаю, яку Саншайн змусила Лору зробити, поки сама охороняла Моркву, Фредді вийшов працювати в саду, а Лора і Саншайн повернулися до «Хранителя забутих речей». Лора розпочала титанічну працю з внесення деталей щодо усіх загублених речей у базу даних сайту. Саншайн вибирала річ із полиць чи шухляди. Лора вносила деталі стосовно цього об’єкта, потім його відзначали наліпкою у формі золотавої зірки. Ці наліпки вони придбали на пошті, усього десять пакетів по п’ятдесят наліпок у кожному, але після того, як розпочалася робота з маркування, Лора гадала, що їм потрібно стільки ж. Саншайн акуратно розкладала вже опрацьовані речі на столі: два пінцети, мініатюрна гральна карта (король треф) і пластиковий іграшковий солдатик. У її руці залишився браслет дружби.

Червоно-чорний браслет, що зав’язується нитками. Знайдено в підземному пішохідному переході між Фулс-Ґрін і Мейтланд-роуд, 21 травня.

Хлоя відчула, як її рот наповнюється слиною перед першою хвилею блювоти. Вона зігнулася навпіл, намагаючись не забризкати свої нові черевики. Бетонні стіни пішохідного переходу відлунювали звуки її сорому і приниження.

Усі любили містера Мітчелла. Він був найкрутіший учитель у школі. «Хлопці хотіли бути ним, а дівчата з ним», — скандувала її подруга Клер тільки вчора, коли він проходив коридором. Хлоя не хотіла. Уже ні. Радше вона бажала бути будь-де будь з ким, лише не з містером Мітчеллом. Містер Мітчелл («Називай мене Міч — я не скажу, якщо ти не скажеш») навчав музики, і спершу вона, як зачарована, танцювала під його дудку. У нього був безцінний дар здаватися щирим. Укупі з вродливим обличчям і чарівними манерами, привабливість містера Мітчелла видавалася непоборною. Хлоя благала свою матір про приватні уроки співу, які, вона знала, давав містер Мітчелл. У себе вдома. Мати здивувалася. Її дочка була тихенькою дівчинкою, що радше загубиться в хорі, аніж стане центром загальної уваги. Хлоя — «хороша дівчинка». «Мила дівчинка». Кошти для приватних уроків знайти складно, але