Рут Хоган - Хранитель забутих речей

— Ти пам’ятаєш Ніколаса Баркера зі школи для хлопчиків?

Лора пам’ятала веснянкуватого хлопця з дужими руками й потертим взуттям:

— Він то шарпав мене за волосся, то навіть не вітався.

Сара усміхнулася:

— Та він просто соромився. Ти йому подобалася!

Лора зітхнула:

— О Господи! Не кажи, що з п’ятого класу нічого не змінилося.

— У твоєму випадку, так. Але, на мою думку, маєш гарну нагоду все компенсувати. Особливо, якщо Фредді тобі подобається так само, як подобаєшся йому ти. А зараз я хочу пудинг!

Із пабу Сара викликала таксі до станції. Коли вони стояли на парковці, очікуючи, поки воно приїде, Лора з вдячністю обійняла подругу.

— Дякую, що приїхала. Вибач за мороку.

— Хоч щось у цьому світі не змінюється, — пожартувала Сара. — Але насправді все гаразд. Ти для мене зробила б те саме.

— Нізащо!

Лора завжди переводить на жарт усі компліменти. Проте Сара ніколи не забуде, що це Лора вісім років тому витирала її сльози в бічній кімнатці лікарняної палати, поки її вбитий горем чоловік вибіг на парковку палити і ридати. Це Лора тримала її за руку, коли принесли її першу дитину, чудову дівчинку, яка померла перед тим, як вони встигли познайомитися. Доньку мали охрестити Лора-Джейн.

Перегодом Лора вийшла з будинку і побачила Саншайн, яка сиділа на лавці навпроти їхнього саду.

— Можна присісти? — запитала вона.

Саншайн усміхнулася. Тепла, доброзичлива усмішка дівчини наповнила Лору почуттям вини і сорому.

— Я хочу перепросити, — сказала вона.

— За що?

— За те, що не була тобі гарним другом.

Саншайн на мить замислилась:

— Я тобі подобаюсь?

— Так, дуже.

— Тоді чому ти ховаєшся? — сумно запитала вона.

Лора зітхнула:

— Тому, Саншайн, що я ще не зовсім звикла жити в цьому будинку серед загублених речей, намагатися виконати те, чого хотів Ентоні. Інколи я відчуваю, що заплуталася й хочу побути на самоті.

— То чому ти мені не скажеш?

Лора усміхнулася їй:

— Бо інколи я така дурна.

— Ти боїшся?

— Інколи так.

Саншайн узяла Лору за руку і легенько її потисла. М’які, пухкі пальці дівчини були геть крижані. Лора підняла її з лавки.

— Ходімо зробимо любеньку чашечку чаю, — сказала вона.

— Я думаю, йому треба печива, — сказала Саншайн, обережно торкаючись хутра на кістках, яке колись було собакою-шукачем. Пес дивився на неї зляканими очима, у яких відображалось усе, що йому випало пережити. Коли ті негідники втомилися його катувати, то викинули собаку геть і залишили напризволяще. Фредді знайшов його напередодні ввечері в траві біля Падуї. Ішов сильний дощ, пес наскрізь вимок і виснажився так, що навіть не опирався Фредді, який підібрав його і заніс до будинку. Собаку збило машиною, ззаду він мав рвану рану. Лора вимила і перев’язала її, поки Фредді тримав пса загорненим у рушник. Пес відмовлявся їсти, але випив трохи води, Лора сиділа над ним усю ніч, заледве що спала, скоцюрбившись у кріслі, поки загорнений у ковдру собака завмер біля вогню. Коли перші тьмяні промені зимового світанку почали пробиватися крізь мереживні панелі кабінету, Лора остаточно прокинулася. Після ночі, проведеної сидячи в кріслі, у неї затерпла шия і боліла спина. Вогонь у каміні майже згас, зосталося лише кілька розпечених жаринок, але собака ніяк на це не реагував.

— Будь ласка, Боже, — подумки благала Лора, нахилившись уперед, щоб перевірити, чи він іще дихає, чи її молитви були почуті. Нічого. Жодного руху. Жодного звуку. Сльози закрапали з її очей, аж раптом вона помітила, як сіпнулася ковдра. Хрипкий вдих і звучне хропіння Лора сприйняла, як знак повернення до життя.

Саншайн дуже схвилювалася, коли, завітавши вранці до Падуї, побачила їхнього чотирилапого гостя. Такою натхненною Лора цю дівчину не бачила ніколи, зазвичай Саншайн поводилася серйозно й виховано. Разом вони змусили його поїсти трохи вареної курятини і покраяних шматочків хліба з маслом. Саншайн уважно обдивилася його худюще тіло і вирішила годувати пса усім, чим зможе.

— Не треба одразу давати собаці багато їжі. Шлунок скоротився від недоїдання, і якщо ми його перегодуємо, він захворіє, — попередила Лора.

Саншайн недовірливо скривилася.

— Може, тоді дамо йому щось випити? — запропонувала вона з надією.

Лора могла зрозуміти