Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

— Я згадав! Ота пара завжди на машині приїжджає. Нові такі «Жигулі», кольору мокрого асфальту. Цікаво, де вони їх дістали? Бо то ж виключно під спецзамовлення. Але я не про те. Вони по черзі п’ють, бо сьогодні один з них за кермом, а наступного разу інший. Кіно і німці!

— За інформацію спасибі. А якщо хтось із твоїх німців номер машини запам’ятав, так наступного разу я виставляю. Можна навіть у твоєму ресторані.

— Що, так нагально треба? Добре, записуй. Дарую!

— Ну, ти як Остап Бендер. Він теж з дітей, міліціонерів і вагітних жінок нічого не брав. Дивуюсь тільки твоїй професійній пам’яті.

— А у нас без цього не можна. Інакше — як не клієнт надурить, то свої ж роздягнуть. Ну, якщо чесно, то у них номер дуже легко запам’ятовується. Цифри з номером мого паспорту співпадають, а літери і кожен дурень запам’ятає.

На радощах я пообіцяв посприяти, аби цей випадок з прізвищем офіціанта включно ввели в університетський курс теорії ймовірності. І одразу побіг в Управління автоінспекції. За півгодини мені продиктували знайому адресу власника «Жигулів» дефіцитного кольору. Щоправда, на момент нашої останньої розмови провідному конструктору лише обіцяли машину у вигляді премії за якесь там дуже важливе впровадження. Але це означало лише одне: у його відомстві слово з ділом не розходиться. Горе горем, а «Жигулі» — «Жигулями». Особливо, якщо є кого на них вигулювати. Скажімо, у ресторан «Вітряк».

Одразу вималювалася ще одна обставина — чому для своїх посиденьок закохані обрали, саме «Вітряк». Він був максимально далеко від місць їхнього проживання. Отже, мінімальний шанс здибати когось зі знайомих. До того ж, аби втрапити до «Вітряка» ввечері, найкраще мати там свою людину. Бо для тих, хто з вулиці, існує стандартна відповідь: місць немає. Цього разу Старий вислухав мене підкреслено серйозно. І не жартував.

— Мотив, нарешті, вимальовується. Це вже щось. Приймемо помсту як робочий варіант. Скажімо, хтось із них дізнався, що йому чи їй приробляють роги, в якийсь спосіб вийшов на другу рогату половинку, на цьому ґрунті зблизились і вирішили провчити своїх, зрадливих.

— Я забув сказати, товаришу підполковник, що їм і виходити один на одного не треба було. Вони в одній установі працюють.

— Чекай, ти ж казав — вона в декреті.

— Це вона останній рік у відпустці. А до того працювала разом із ним. На їхніх «Металовиробах». До речі, не здивуюсь, якщо з’ясується, що у неї дитина — від нього. От вам і додаткове підсилення мотиву.

— Логічно, Сирота, але якось не по-нашому. Розумієш, народ у нас, у масі своїй, простий і невибагливий. Скажімо, застукав жінку на гарячому з коханцем — їй в зуби, його у вікно! Оце нормально. Або: вона прилапала благовірного в чужій гречці. І оту розлучницю — за коси! І об стінку, чи об підлогу. Ну максимум — це вколошкати обох коханців з мисливської рушниці, викликати міліцію і до її приїзду ще й напитися до білої гарячки. А оце — з пожежею, та ще й вночі, на цвинтарі? Як вони їх вислідили? В багажник заховалися, чи що? Ні, то дурня якась. Був у нас випадок пару років тому: жінка засікла свого чоловіка в гаражі, в машині. Холодна пора була, так вони, природно, пічку ввімкнули і за її шумом нічого не чули. Жіночка тихесенько двері гаража на ключ, та ще й підперла чимось іззовні, а сама бігом по родичів і громадськість. Доки зібрала кворум, доки прийшли до гаража, відчинили — а вони вже мертві. Вчаділи. А якби двері не зачиняла, може б усе й обійшлося. Вліпили їй п’ять років за вбивство з необережності. А коханчин чоловік ще й пообіцяв прибити, як тільки вона на волю вийде.

— Прибив?

— Ні, кажуть, оженився вдруге і то дуже вдало. Так він з новою благовірною цій дурепі в «зону» ще й посилки відправляв — на знак вдячності.

— Дивний світ, товаришу підполковник!

— Світ дивний, Сирота, але я не про те. Зрозумій одне: в нашій справі є лише факти і докази. А решта — то художня література. От спробуй знайти, в який спосіб цю машину підпалили, тоді всі твої припущення обернуться на те, що треба. Бо з твоєю лірикою я до Генерала не піду.

— А те, що свідки по справі приховали факт свого давнього знайомства і спільної роботи, це що — лірика? А те, що їхні алібі засновані виключно на обопільних свідченнях? Він посилається на її дзвінок до нього додому, а вона?.. Подзвонила чоловікові подруги, посадила її в таксі і побігла додому, бо там маленька дитина спить. Хтось третій бачив, як вона проводжала подругу, як та сідала в таксі?.. До речі, таксиста ми не знайшли, бо й не шукали. Його, до речі, могло і не бути. Хтось бачив, як вони обидві з автомату дзвонили?

— То що, виходить, ніхто нікуди не їздив, а люди згоріли? Точніше: один поїхав на заправку, а опинився попід цвинтарем, друга сіла в державне таксі, а виринула в приватному «Москвичі»… Справді, не свідчення, а цирк з перекидушками. Де будеш шукати?

— Там, куди мав би від самого початку рипнутися — за місцем роботи. Спершу треба підтвердити факт їхнього постійного контакту протягом тривалого часу. Бо зі спільних службових інтересів не один раз любов виходила.

— Знаю я таких — зі спільними інтересами. Спочатку порятував дівчину від хуліганів чи крадене повернув, потім запросив її на танці, вона на знак подяки погодилася, а далі з тієї подяки і діти пішли.

— Ну от бачите, ви вже зі мною погоджуєтеся.

— Не забігай поперед паровоза. Ти мені краще