Пауло Коельо - Заїр

Але знаки говорили про те, що цей момент іще не настав. Якщо Естер і справді така важлива в моєму житті, як я собі уявляв, якщо вона досі мене кохає (як сказав мені Михаїл), то навіщо мені прискорювати плин подій і знову опинитися в ситуації, яка приведе мене до тих самих помилок, яких я накоїв у минулому?

Як мені не повторити їх?

Тепер я краще знаю себе, знаю, що в мені змінилося, знаю, що спричинило вибоїну на тій дорозі, яка завжди дарувала мені радість.

Але чи цього досить?

Ні, мені ще треба знати, якою стала Естер, які перетворення вона відбула протягом того часу, коли ми жили разом.

А чи досить відповісти на ці два запитання?

Треба буде відповісти й на третє: чому доля звела нас докупи?

Я мав багато вільного часу в тій лікарняній палаті й зробив загальний огляд свого життя. Я завжди полюбляв пригоди й полюбляв відчуття безпеки – хоч і знав, що ці дві речі не сполучаються одна з одною. Навіть будучи переконаним у тому, що кохаю Естер, я легко закохувався в інших жінок лише тому, що гра зваблювання – найцікавіша гра у світі.

Чи вмів я показати дружині, що кохаю її? Іноді, але не завжди. Чому? Бо не вважав це за необхідне, вона мусила знати, вона не могла сумніватися в правдивості моїх почуттів.

Пригадую, багато років тому хтось запитав у мене, що спільного мали між собою коханки, які пройшли через моє життя. Відповідь на нього для мене не становила труднощів: МЕНЕ. І зрозумівши це, я усвідомив, скільки змарнував часу на пошуки потрібної мені особи – жінки змінювалися, а я залишався тим самим, і ніколи не користався з того, що ми жили разом. Я мав багато коханок, але завжди чекав якусь певну особу. Я намагався підкорити їх, вони намагалися підкорити мене, й наші взаємини завжди цим і обмежувалися – доки не з’явилася Естер, і моя панорама цілком змінилася.

Я думав про свою колишню дружину з ніжністю: уже не йшлося про одержиме прагнення знайти її, довідатися, чому вона пішла від мене без жодних пояснень. Хоч «Час шматувати і час зшивати» став справжнім трактатом про мій шлюб, для мене книжка виявилася таким собі документом, який підтверджував: я спроможний кохати, відчувати, що мені когось бракує. Естер заслуговувала чогось набагато більшого, ніж слова; але навіть слова, звичайнісінькі слова так і не були промовлені, коли ми жили разом.

Ми повинні знати, коли певний етап нашого життя наближається до кінця. Завершується цикл, зачиняються двері, закінчується розділ – байдуже, як ми це назвемо, важливо залишити в минулому те, що належить минулому. Помалу-потроху я почав розуміти, що вже не зможу повернутися назад і примусити речі знову стати такими, якими вони були: два останні роки, що раніше здавалися мені пеклом, якому кінця не буде, тепер почали показувати мені своє справжнє значення.

І це значення виходило далеко за межі мого шлюбу: кожен чоловік, кожна жінка поєднуються з Енергією, яку багато хто називає коханням, але яка насправді є тією первісною матерією, з якої був створений Усесвіт. Цією Енергією не можна маніпулювати – вона веде нас і саме в ній міститься весь досвід нашого життя. Якщо ми спробуємо спрямувати її туди, куди нам хочеться, ми прийдемо до розпачу, зневіри, ілюзій – бо вона вільна й дика.

Ми проведемо решту життя, кажучи, що любимо ту або ту особу, ту або ту річ, тоді як насправді ми тільки страждатимемо, бо замість прийняти її силу, намагатимемося зменшити її, щоб вона пристосувалася до світу, в якому ми нібито живемо.

Що більше я про це думав, то більше втрачав свою силу Заїр, а я наближався до самого себе. Я готувався до копіткої праці, яка вимагатиме від мене багато мовчанки, роздумів, медитацій і впертості. Нещасливий випадок допоміг мені зрозуміти, що я не можу прискорити щось таке, для чого ще не настав «час зшивати».

Я пригадав, що сказав мені доктор Луйт: після такої травми смерть може настати будь-якої хвилини. А якщо вона й справді настане? Якщо через десять хвилин моє серце зупиниться?

До палати увійшов санітар. Він приніс мені вечеряти і я запитав у нього:

– Ви вже думали про свій похорон?

– Не турбуйтеся, – відповів він. – Ви житимете, у вас набагато кращий вигляд, ніж був зовсім недавно.

– Я не турбуюся і знаю, що житиму, бо так підказав мені Голос.

Я згадав про Голос умисне, тільки для того, щоб спровокувати його. Він подивився на мене з недовірою, подумавши, що можливо, треба призначити мені новий огляд, і з’ясувати, чи мій мозок усе ж таки не зазнав серйозних ушкоджень.

– Я знаю, що житиму, – провадив я. – Можливо, ще день, можливо, рік, можливо, тридцять або сорок років. Але одного дня, попри весь поступ науки, я покину цей світ, і мене поховають. Я думав про це тепер, і мені стало цікаво, чи й ви коли-небудь замислювалися про свій похорон.

– Ніколи. Я не люблю про це думати. Мене дуже лякає, що все має колись закінчитися.

– Любите ви чи не любите, погоджуєтеся чи ні, але це та реальність, яка нікого не обмине. Вам не хочеться трохи поговорити на цю тему?

– Мені треба навідати інших хворих, – сказав він, поставивши вечерю на стіл, і вийшов так швидко, ніби намагався втекти від