Павло Петрович Коробчук - Кайфологія

після страйку проти подорожчання цигарок вмирають від раку легень, потрапляють в рай. там шукають сірник, тут закінчивши строк придатності. ось тобі й лакі, ось тобі й страйк. тобто, героїв блокбастерів вбиває їхній же героїзм, професійні хвороби, виробничі травми. після переможних битв їх не рятують кілька клізм, релігійні притони, наркотичні храми. в часи, коли слава триває не більше п’ятнадцяти хвилин, коли значущість події визначає кількість есемесок, як же лікується, і можливо, потребує карантину героїзм – ця патологічна форма стресу? я читаю книги і відчуваю магнітну силу думок, але все ж мислю себе окремим, без ленінських трудів, в контексті людей і природи, між якими струмок протікає і підводні течії снів. на наших снах тримаються рівнини свідомості, яка, мов балерина, якщо хоч трохи танцювати тямить, то не впаде у оркестрову яму. видих про абетку

Я не хочу, щоб скрипка, з якою вона щоранку проходить повз мої вікна, кудись зникла. Так зникла, щоб, проводячи рукою по простору, в якому вона має бути, ми не наштовхувались ні на її присутність, ні на її звуки, ні на її спогад про неї.

Коли з мене витече останнє молоко, коли я напишу своє останнє молоко, коли моє молоко залишиться тільки на папері – я піду в поле. Я сидітиму в кімнаті.

Я одразу ж нарву там нових ілюстрацій, нових сторінок, на одній з яких прочитано: існує метелик, який живе два тижні, не їсть нічого, а живиться тільки тим, що залишила для нього гусінь.

Очевидно, що за два тижні опісля не стане і мене, але на тій території всі календарі та компаси втратять самі себе. На тій території нашим подорожам стане настільки совісно за небаченість нами, що не ми їх будемо здійснювати, а вони нас, проходячи у ліву долоню і виходячи десь справа.

І там, у полі, мені так здається, ці молочні крижинки нот, ці структуровані узагальнення, або намагання показати історії дулю, або автобан подій і надій, асфальтований трупами, які рухаються у дзеркалах, словом, усі творчі головоломки здадуться такими жалюгідними, що їх захочеться пошкодувати, як безпорадних котенят. Бездомних.

Знаю, тобто зараз бачу купу семантичних мускулів, знаю абзац і різні рівні пауз між словами. Абетки мусить вистачити на все, на все життя, вона піднімається, як рівень води, диктує свої монопольні правила комерції, заспокоює тишу неймовірно гармонійними кольорами букв. Але якщо придивитись, якщо обережно, як мисливець, розтулити штори очерету, то налаштована рушниця просто застрелиться. Абетка ж така маненька, з кривими лапенятами, на яких не може встояти, тремтить від холоду. Зі слів знає тільки всевидюще «няв».

Отже, матиму два тижні, наче два справжні ока.

фізичні властивості слів
і на хвилю припинивши говорити щоб відчути всю м’язистість сказаного ніби підходиш із запаленою свічкою до нічного дзеркала розкошуєш у власному обличчі