Олександра Бракен - Темні уми

— О! — промовила я. — О! Ти хочеш сказати, що у тебе були воші!

Вона кивнула.

— Ой, перепрошую! — мовила я. Цілком логічно, втім, це не пояснювало, чому вона не може розтулити рота та відповісти мені. — Мені так прикро!

Зу байдуже знизала плечима, а тоді повернулася і застрибнула у найближчий фургончик.

Щойно я подалася за нею, двері захиталися і пронизливо заскрипіли. Зу скривилась, і я скривилася у відповідь, погоджуючись із нею. У будинку пахло чимось солодкавим, але… неприємним. Так ще пахнуть зогнилі фрукти.

Я почала з маленької вітальні посередині, відчиняючи та зачиняючи вицвілі двері шафи. Подушки крісел було обшито тканиною відворотного світло-пурпурового кольору, але їх, як і маленький телевізор, що висів на стіні навпроти них, вкривав шар бруду і пилу. На стільниці стояло лише одне кавове горнятко. Спальна частина також була майже порожньою — кілька подушок, лампа і шафа з червоною сукнею всередині, білою, застібнутою на всі ґудзики сорочкою і цілим рядом самотніх вішаків.

Я майже дотяглася до сорочки, коли краєчком ока помітила це.

Хтось приліпив його на лобове скло фургончика на місці дзеркала заднього огляду. На перший погляд, у цьому не було нічого такого незвичного, щоби впасти в око чи привернути увагу, але це якщо тільки не придивлятися уважніше. Але всередині, стоячи лише за кілька метрів від цього, я знаходилася достатньо близько, аби зауважити внизу червоний вогник камери, спрямованої на все і всіх, що з’являлося на дорозі перед нею. Тож якщо я могла бачити зі свого місця Бетті, камера теж її бачила.

Формою камера дещо відрізнялася від тих, що стояли у Термонді, але була достатньо подібна, щоби змусити мене подумати, що за нею — ті ж самі люди. Я глянула вниз на Зу, а вона знизу — на мене.

— Стій, де стоїш, — скомандувала я, потягнувшись за кавником на столі.

За три кроки я перетнула увесь фургончик, тримаючи перед собою кавник, немов меч. Відфутболивши ногою кілька порожніх коробок та поліетиленових пакетів зі сміттям, я раптом помітила маленьку червону рукавицю. Занадто маленьку, щоби вона налізла на руку дорослої людини.

Я не усвідомлювала, що досі тримаю в руці кавник, допоки посудина для води, зірвавшись униз, із тріском не розбилася. Виготовлена із дешевого скла, вона впала на підлогу і розбилася на друзки, а я так і зосталася стояти із руків’ям у руці. Чорна цибулина зоставалася на тому самому місці, де й була, тільки тепер об’єктив камери розвернувся і дивився просто на мене.

«Вона працює, — пробивалася думка через панічний туман у моїй голові, а сама я шукала очима щось, чим би її можна було розтрощити. — Вона записує».

Не пригадую, щоб я її кликала, але Зу за мить виросла коло мене, запихаючи щось під свій доволі-таки величенький светр. Вона, мабуть, теж упізнала камеру, бо, перш ніж я встигла ще хоч слово вимовити, вона вже стягувала одну зі своїх гумових рукавичок і тягнулася до неї.

— Не потрі…

Я ніколи раніше не бачила, як Жовті використовують свої здібності. Звичайно, траплялося, що я інколи потерпала від наслідків їхньої діяльності: для прикладу, коли в усьому таборі зникало світло, то наглядачі, вважаючи, що це справа рук когось із Жовтих, вмикали білий шум. Але їх вже так давно не було у Термонді, що я й забула про оті їхні загадкові електричні «розмови».

Щойно Зу торкнулася камери, як та почала пронизливо пищати. Відтак з її голого пальця наче вискочила біло-блакитна блискавка, націлившись у зовнішню оболонку камери. Такі ж тріскотливі лінії зібралися над пластиком, від чого той задимів і почав плавитися.

Несподівано у фургончику заблимали всі освітлювальні прилади, розжарюючись так, що почали розтріскуватися. Навіть сам автомобіль зачмихав і загудів, здригаючись під нашими ногами, коли його двигун дивовижним чином ожив після тривалого сну.

Зу насилу знову всунула свою руку у рукавицю, а потім заклала обидві руки на грудях. Вона міцно заплющила очі, немов хотіла з усім цим раз і назавжди покінчити. Але часу, щоби дочекатися всього цього, у нас не було. Я рушила до дверей, ухопивши її спереду за светр і ледь не витягуючи з фургончика. Вона все ще спотикалась, коли я витягнула її аж на дорогу, звідки вже виднілася Чорна Бетті.

— Ну давай, — примовляла я, не даючи їй уповільнити крок. Її обличчя більше не світилось, згаснувши, як свічка. — Все добре, — брехала я. — Треба лише покликати інших.

На лобовому склі кожного трейлера переднього ряду було встановлено камеру. Я помітила їх одну за одною, коли ми бігли назад до Бетті.

Зараз вже марно було намагатись їх позбутися. Хто мав нас побачити, той уже побачив. Нам потрібно було тільки одне — вшиватися звідси, і то чимшвидше.

Може, вони старі як світ, — намагалась я переконати себе, рвучко розчиняючи двері Бетті. Може, їх поставили багато років тому на випадок крадіжок. Цікаво. А де записують це відео? Може, взагалі ніде.

Але водночас моє серце вистукувало інший ритм. Вони йдуть, вони йдуть, вони йдуть.

Спершу я хотіла покликати інших, але спробуй їх знайди в цьому парку. Я залізла у фургон услід за Зу і вчинила єдине, що, як мені здавалося, на даний момент мало хоч якийсь сенс: