Олександра Бракен - Темні уми

вдарила нижньою частиною долоні об блискучий бік керма. Бетті пронизливо заверещала, пробуджуючи своєю сиреною сонний ландшафт. Із довколишніх дерев здійнялася вгору зграя птахів, шугнувши в небо у мить, коли я почала сигналити швидше, наполегливіше і ритмічніше.

Першим з’явився Чабс, бо він знаходився майже поряд — у сусідньому ряду фургонів, а через кілька секунд, проминувши кілька рядів, вигулькнув і Лаям. Коли вони побачили, що це ми, то уповільнили ходу. На обличчі Чабса з’явився роздратований вираз.

— Мусимо забиратися, негайно! — визирнувши з опущеного вікна з боку водія, крикнула я.

Лаям сказав щось Чабсові — що саме, я не розчула, — але вони послухались. Я стояла між двома передніми сидіннями, коли вони обоє заскочили всередину.

— Що? — спитав засапано Лаям. — Що трапилось?

Я показала на найближчий трейлер.

— Там встановлено камери, — прохрипіла я. — На кожному фургоні.

Чабс різко втягнув повітря.

— Ти впевнена? — запитав Лаям спокійно, занадто спокійно. Я відчувала, що це вдаваний спокій, зважаючи на те, як він незграбно перебирав у пальцях ключі, щоби знайти потрібний, а відтак встромляв у замок запалювання.

Задні колеса мінівена прокрутились по багнюці, коли він дав задній хід. Від різкого прискорення мене кинуло набік.

— О Господи! — озвався Чабс. — Не можу повірити. У нас тут Гензель і Ґретель. О Боже мій, гадаєш, це вона?

— Ні, — відповів Лаям. — Так, вона хитрюща як на розшуковця, але це… це зовсім інше.

— Може, вони вже давненько тут, — промовила я, щойно ми знов виїхали на шосе. Геть безлюдне, воно було схоже на роззявлену пащу, що приготувалася проковтнути нас із костомашками. — Вони могли шпигувати за людьми, котрі тут мешкали. Можливо, це справді була Іст-Рівер…

Чи просто пастка для дітей, які шукають справжню Іст-Рівер.

Лаям, упершись ліктем у двері, підпер долонею підборіддя. Коли він говорив, то відображався у сотні тріщин на лобовому склі. Він додав мінівенові швидкості, і крізь кульовий отвір засвистів вітер.

— Просто дивіться в обидва і коли побачите когось чи щось підозріле, то дайте мені знати.

Означ, що таке «підозріле». Ряди розтрощених будинків? Підбитий мінівен?

— Я знав, що треба було почекати, поки стемніє, — промовив Чабс, стукаючи пальцями по вікні біля пасажирського сидіння. — Я це знав. Якщо камери увімкнено, вони, мабуть, уже записали наші номерні знаки і все таке.

— Я подбаю про номери, — пообіцяв Лаям.

Чабс розтулив було рота, але змовчав, тільки голову приклав до вікна.

— Треба пильнувати, чи не з’являться ССПівці? — запитала я, коли ми переїхали черговий залізничний переїзд.

— Значно гірше, — озвався Чабс. — Розшуковці. Мисливці за головами.

— Штат ССПівців, як не крути, зараз дуже скоротили, — пояснив Лаям. — І Національну Гвардію, і те, що іще залишилось від місцевої поліції. Сумніваюся, що вони, навіть дізнавшись про нас, змогли би відправити вслід цілий загін. І якщо в них раптом не знайдеться тутешнього мисливця за головами, нам нічого не загрожує.

То були найзнаменніші слова, які мені лише довелося чути.

— Винагорода за повернення дитини — десять тисяч доларів.

Чабс різко повернувся, щоби глянути на мене.

— А вся країна бідна, як церковна миша. Нічого, з нами все буде добре.

Здалеку донісся гудок поїзда, і цей звук був такий самісінький, як у тих, що проминали Термонд у будь-яку годину ночі. Цього мені вистачило, щоб уп’ястися нігтями у свої стегна і міцно-міцно заплющити очі, аж поки не минула нудота. Я навіть не усвідомлювала, що розмова тривала без мене, допоки Лаям не спитав:

— З тобою все добре, Зелена?

Спохопившись, я витерла обличчя, подумки питаючи себе, чи це мої щоки мокрі від дощу, чи це я плакала, навіть не усвідомлюючи цього. Переповзаючи на заднє сидіння, я змовчала. Я не встрявала у їхню розмову про те, де далі шукати Іст-Рівер, хоч і кортіло. Існує сотня, тисяча, мільйони місць, де Невловимий Хлопець міг заснувати табір, тож мені хотілось розв’язати цю загадку. Я хотіла бути частиною цього.

Але я не могла попросити, тож мені треба було припинити брехати собі самій. Бо кожна прожита з ними мить — це ще одна нагода для них дізнатися, що найбільший монстр у світі — це не ССПівці і не розшуковці. Ні. Цей монстр сидить на задньому сидінні.

І враз музика затихла.

Тиша, що запала в динаміках, мене нервувала більше, ніж безлюдні дороги чи порожні каркаси будинків, забраних у власників за борги. Лаям наче став уособленням постійного руху. Він то поглядав на покинуті маленькі містечка, що їх ми проминали, то позирав на миготливий індикатор палива, то вмикав сигнал повороту, і при цьому його пальці безнастанно барабанили по керму. Раптом його погляд у дзеркалі заднього огляду перестрів мій. Тільки на мить, але я чітко відчула, як мій живіт пройняв легкий біль, такий, наче я пучкою пальця провела по розкритій долоні.

Моє