Олександра Бракен - Темні уми

Ліворуч у моїх грудях розійшовся різкий біль, просто над серцем. Звісно, він мав рацію. Найкращим варіантом для всіх було би висадити мене на найближчій автобусній станції та й по всьому.

Але це не означало, що я не хочу чи не потребую шукати цього Невловимого Хлопця так само сильно, як і вони. Проте я не могла попросити, щоби мене залишили. Я не могла завдавати їм ще більших клопотів, чи ризикувати, що якось ненавмисно знищу їх невидимими пальцями, яким, здавалось, так і кортіло розірвати кожен зв’язок, який мені вдалося зав’язати. Якщо би Ліга нас наздогнала і впіймала їх, я би цього ніколи собі не пробачила. Ніколи.

Якщо я збиралася знайти Невловимого Хлопця, я мусила зробити це сама. У вас, мабуть, склалося враження, що я звикла покладатися тільки на себе, що я полегшено зітхну, коли не боятимуся, що ненавмисно залізу в чиїсь мізки. Але я цього не хотіла. Я не хотіла виходити під це олов’яне, запнуте хмарами небо, щоби відчути, як попід шкіру заповзає мороз.

— Отже, — констатувала я, примруженими очима дивлячись на найближчий трейлер, — це не Іст-Рівер.

— Може, колись нею і була, — промовив Лаям. — Може, час від часу вони переселяються. Я не подумав про таке.

— Або… — замислився Чабс, — або їх уже знову забрали ССПівці. Можливо, це справді була Іст-Рівер, але зараз її вже нема, тож нам доведеться знайти спосіб доправити лист Джека та діставатись додому самотужки, але ми ніколи не дістанемось додому через розшуковців, відтак нас усіх знов запроторять у табір, але цього разу…

— Дякую, просвітлений Чабсе, — втрутився Лаям, — за такий вибух оптимізму.

— Можливо, я і маю рацію, — сказав він. — Ти повинен із цим змиритися.

— Але ж ти можеш і помилятися, — відповів Лаям, заспокійливо беручи Зу за руку. — Хай там як, але те місце, куди ми прямували, вважатимемо фальшивим викликом. Давайте пошукаємо тут, чи не знайдеться чогось корисного, а потім подамося геть.

— Ну нарешті. Я вже втомився марнувати час на дурниці.

Засунувши руки у кишені штанів, Чабс посунув на мене. Якби я не відскочила, спіткнувшись при цьому, він би зачепив мене плечем.

Я озирнулася, стежачи поглядом, як він іде собі, принагідно кóпаючи сміття і камінці. Несподівано біля мене виріс Лаям зі складеними на грудях руками.

— Не бери близько до серця, — промовив він. Мабуть, я недовірливо фукнула, бо він продовжив: — Я маю на увазі… добре, він, по суті, сімдесятирічний старий буркотун, поміщений у тіло сімнадцятирічного, але він нестерпний лише тому, що намагається вигнати тебе.

«Саме так, — міркувала я. — І це спрацьовує».

— Я розумію, що це не виправдання, але він так само переживає стрес і боїться, як і всі ми. А чи тебе, бува, не відлякує ота його в’їдливість? Так буває на початку. Якщо ти протримаєшся, то вірнішого друга не знайдеш. Але він страшенно боїться того, що може трапитися, якщо ми знову попадемося, особливо із Зу.

Я хотіла глянути йому в очі, але Лаям уже йшов геть, до розтрощених трейлерів, що маячіли вдалині. На одну божевільну мить мені захотілось піти за ним услід, але краєчком ока я зауважила Зу в яскраво жовтих рукавицях, що метлялися по боках. Вона виплигувала з трейлерів, потім знову заплигувала, ставала навшпиньки, щоби зазирнути у розбиті вікна фургончиків, а якось навіть почала дертися по розтрощеному каркасу фургончика, по якому наче пройшов торнадо. Металевий дах, що тримався ще дивом на чомусь на кшталт двох розхитаних болтів, хитався і підстрибував під об’єднаними силами вітру та дощу.

Попри накинутий на голову капюшон від кенгурухи, я змогла розгледіти, як Зу витягнула з рукавиці руку і торкнулась свого обличчя, так немов забирала з очей пасмо волосся. Мені здалось це дивним, допоки вона не повторила рух, ледь збліднувши, коли торкнулася себе.

У моїй голові вмить зринула розмова, яку я намагалась завести із Чабсом ще у фургоні.

— Агов, Зу… — почала було я, але враз затнулася. Як спитати малу дитину, щоби не роз’ятрити і без того болісні спогади, чи хтось копирсався у її мізках?

Щоправда, у Термонді вони голили дітям голови, коли хотіли копирсатися у їхніх мізках; на момент мого прибуття в табір це вже, по суті, припинилося, але волосся у дітей відростало ще якийсь час.

Десь глибоко в душі я побоювалася, чи не вчинили саме так і з нею — що, можливо, ота її німота є наслідком того, що вони переплутали якісь кабелі, чого робити було не слід, чи у пошуках «ліків» зайшли на крок далі.

— Чому в тебе поголена голова? — нарешті запитала я.

Я зналась з багатьма дівчатами, які полюбляли коротше волосся — включно зі мною, — але крім щорічної табірної стрижки, ми мало що про це знали. Те, як Зу гладила своє уявне волосся, підказувало мені, що їй на цю тему також нічого сказати.

Якщо її якось і зачепило моє питання, вона цього не показала. Зу здійняла руки до голови і взялася чухати її, а на обличчі тим часом з’явився вкрай незадоволений вигляд. Збагнувши, що я не розумію, вона витягла з рукавиці руку і почала по-справжньому чухатися.