Олександра Бракен - Темні уми

Я впізнала Лаяма тільки за кілька секунд. Під піджаком він носив кенгуруху з накинутим капюшоном, що здалеку було схоже на головний убір індіанців. Я гадки не мала, де він роздобув такий одяг, але сонцезахисні окуляри, що нагадували літунські, закривали добру половину його обличчя.

— …хіба ні? — говорив Чабс. — Я ж казав тобі.

— Вони сказали, що це на сході штату, — наполягав Лаям. — І, можливо, вони мали на увазі Західну Вірджинію…

— Або обкрутили нас навколо пальця, — закінчив за нього Чабс. Мабуть, він почув, що ми наближаємось, бо, підскочивши, обернувся. Побачивши мене, він спохмурнів.

— Доброго ранку, сонечко! — вигукнув Лаям. — Чи добре тобі спалося?

Зу вибігла поперед мене, а я відчула, як поважчали мої ноги, так наче до них хтось поприв’язував гирі. Я заклала руки на грудях, щоби не втратити рівновагу, а тоді запитала:

— Що це за місце?

Цього разу зітхнув вже Лаям.

— Ну, ми сподівались, що це Іст-Рівер. Маю на увазі, та сама Іст-Рівер.

— Це ж у Вірджинії, — відповіла я, дивлячись на свої черевики. — На півострові. Впадає у Чесапікську затоку.

— От, дякую, детективе Це-ж-треба, — похитав головою Чабс. — Ми мали на увазі Іст-Рівер Невловимого Хлопця.

— Ей, — почувся різкий голос Лаяма. — Вгамуйся, старий. Ми взагалі нічого не знали про це, поки не втекли з табору.

Чабс із закладеними на грудях руками відвернувся.

— Байдуже.

— Що таке?

Я відчула, що Лаям приглядається до мене, а це одразу спонукало мене звернути увагу на Зу, яка мала спантеличений вигляд. «Тримай себе в руках, — наказала я собі, — припини!»

Я їх не боялась, навіть Чабса. Може, трішки, і то через думку, що здатна завиграшки занапастити їхні життя, чи коли уявляла їхній шок після того, як вони дізнаються, що я є насправді. Я просто не знала, що сказати чи як поводитися з ними. Всі мої слова чи рухи видавались штучними, різкими чи продуманими, і я вже почала хвилюватись, що відчуття невпевненості та незграбності ніколи не зникнуть. Я вже й так почувалась фріком фріків, навіть без усвідомлення того, що в мене немає навіть найнеобхідніших навичок нормального спілкування з іншими людьми.

Почухавши потилицю, Лаям зітхнув.

— Уперше ми почули про Іст-Рівер від дітей у нашому таборі. Нібито — зваж, нібито — це місце, де всі діти живуть разом на волі. Невловимий Хлопець, котрий там верховодить, здатний зв’язати тебе з твоєю ріднею так, щоби про це не дізналися ССПівці. Там є харчі, є де спати — ось так, зметикувала, чим пахне? Проблема полягає в тому, що ми не знаємо точного його розташування. Ми гадали, що це десь у цих місцях, бо на цю думку нас наштовхнули кілька нікчемних Синіх, котрих ми надибали в Огайо. Це щось таке…

— Якщо тебе посвячено у це, ти не повинен про це розповідати іншим, — закінчила я. — Але хто такий Невловимий Хлопець?

Лаям знизав плечима.

— Ніхто до пуття не знає. Чи радше… власне, я собі думаю, що люди знають, але не кажуть. Утім, чутки про нього ходять неймовірні. ССПівці прозвали його так, бо він — начебто — утікав з-під їхньої варти чотири рази.

Я була надто приголомшена, щоби щось на те сказати.

— Він ніби присоромлює решту нас, га? Мені справді було дуже зле, поки я не почув про нього. — Лаям струсився. — Мабуть, він один із тих — з Помаранчевих.

Це єдине слово стало для мене громом з ясного неба, я вклякла на місці. Лаям продовжував щось іще розповідати, але я не могла розчути його слів через бухкання крові у голові. Надалі я не розчула жодного його слова.

Невловимий. Той, хто може допомогти дітям добратися додому, якщо вони ще мають дім, куди могли би повернутися, і до батьків, які би пам’ятали та потребували їх. Таке собі перезавантаження.

І, ймовірно, остання Помаранчева Дитина у світі.

Я заплющила очі, сильно притискаючи до очей нижню частину долоні. Я не прагнула його допомоги, принаймні не в традиційному сенсі. Навіть якби я зв’язалася з батьками, то навряд чи вони би привітали із розкритими обіймами дівчинку, яку колись визнали чужинкою. Була ще бабуся, але я поняття не мала, де вона зараз. Дізнавшись, що я накоїла, вона навряд чи захоче мене бачити.

— Нащо вам узагалі його допомога? — встряла я, досі в доброму гуморі. — Хіба ви не можете просто піти собі додому?

— Увімкни мізки, Зелена, — сказав Чабс. — Ми не можемо повернутися додому, бо ССПівці, мабуть, стежать за нашими батьками.

Лаям похитав головою, нарешті знявши свої сонцезахисні окуляри. Він виглядав виснаженим, під очима темніли мішки.

— Тобі доведеться бути вкрай обачною. Ти ще хочеш, щоб ми висадили тебе на автостанції? Бо ми були б щасливі…

— Ні! — заволав Чабс. — Ми, певна річ, не будемо щасливі. Ми вже й так купу часу на неї