Олександра Бракен - Темні уми

казатиму далі, ігноруючи вираз самовдоволення на його обличчі. Хай собі думає що завгодно, якщо від того почувається краще. Він був розумнішим, і в цьому я була впевнена на сто відсотків. Мабуть, він навчався багато років, прочитав сотні книжок і був достатньо обізнаний у математиці, щоби стати у пригоді. Та якою б нікчемною дурепою він не змушував мене почуватися, неможливо було нехтувати тим фактом, що мені достатньо одного дотику, щоби прочитати його мозок.

— Лаям — Синій, адже так? — почала я. — Чи ви із Зу теж Сині?

— Не зовсім, — насупився він, кілька секунд розмірковуючи, чи розкривати ще трішки інформації про себе. — Сюзуме — Жовта.

Я сіла, трохи випроставшись.

— Вас у таборі тримали разом із Жовтими?

Чабс захихотів.

— Ні, Зелена, я просто тобі збрехав — так, у нас були Жовті.

Нісенітниця. Якщо вони забрали Жовтих з Термонду, то чому не позабирали їх з усіх таборів?

— А з нею вони… — почала було я, але не знала, як спитати. Коли вона вперше затягнула мене у фургон, я гадала, що вона просто занадто сором’язлива і боязлива поміж чужих людей. Але за весь час, що я з ними, мені не довелося почути від неї навіть слова. Ні до мене, ні до Чабса, ні до Лаяма. — Вони зробили… щось зробили із Жовтими? З нею?

Атмосфера у фургоні не могла наелектризуватись ще більше, хіба що я вкинула б оголений дріт у ванну з водою.

Чабс різко повернувся до мене, а тоді заклав руки на грудях. Погляд, яким він поглянув на мене повз свої окуляри, перетворив би слабшу душу на камінь.

— Це, — повільно промовив він, як мені здалося, промовив так навмисно, щоби бути певним, що я зрозумію, — абсолютно не твоє діло.

Я підняла руки догори, поступаючись.

— Чи тобі хоча б спадало на думку, що могло б з нею статися, коли ти за нею погналась? — не поступався він. — Чи тебе взагалі турбувало, що твої друзі із зеленого позашляховика радо б її загребли?

— Люди в зеленому позашляховику… — почала було я, проте договорити не встигла, бо двері у мене за спиною раптом повільно відсунулися. Чабс видав щось схоже на клекіт і, здалося, перелетів на переднє пасажирське сидіння. На той час, коли він вмостився на сидінні, його очі зробилися такими ж великими, як у Зу, котра мовчки стояла у дверях і дивилася на нього.

— Не роби цього! — видихнув він, хапаючись за груди. — Просто легенько попередь, гаразд?

Зу звела брову в мій бік, а я у відповідь звела у її бік праву. За мить вона ніби згадала причину свого приходу і, мигочучи своїми яскраво-жовтими рукавицями, взялася виганяти нас назовні.

Важко зітхаючи, Чабс розстібнув пасок безпеки.

— Я казав йому, що ми марнуємо час. Вони говорили про Вірджинію, а не Західну Вірджинію. — І тоді, поглянувши на мене, додав: — До речі, позашляховик був коричневого кольору. Не така вже у тебе й фотографічна пам’ять.

Я вже хотіла виправдатися, але він поглядом усезнайки обірвав мене і різко зачинив за собою двері.

Я вискочила з фургона і подалася за Зу. Мої ноги занурились у безпросвітне болото і пожовтілу траву — такими постали переді мною довколишні красóти.

Великий дерев’яний дорожній знак, на якому зазначалось: «ТЕРИТОРІЯ ТАБОРУ ІСТ-РІВЕР» виглядав так, ніби хтось нещодавно переїхав через нього; і ніякої річки там не було, і не було звичного для табору кемпінгового майданчика. Це радше було схоже — вірніше, колись могло ним бути — на стоянку для трейлерів і будиночків на колесах.

Що далі ми відходили від мінівена, то більше я нервувалась. Хоча вже не дощило, але моя шкіра була холодною та липкою на дотик. Довкола нас, скільки сягало око, стирчали сріблясті та білі каркаси того, що колись звалося оселями та машинами. У кількох найбільших, на той час більш-менш обжитих трейлерах стіни були суцільно обвуглені чи облуплені, і крізь них виднілись досі неторкані кухні та вітальні — звичайно, якщо не брати до уваги, що котрусь із них могло підтопити, чи в ній похазяйнували тварини, чи догнивала кушпела, що нападала із навколишніх дерев. Така собі братська могила минулим дням.

Але навіть попри те що двері-ширми були вирвані й погнуті, навіть попри те що деякі фургончики через давно порізані шини просіли ледь не до землі, там все одно ще відчувалося життя. На стінах висіли фотографії щасливих, усміхнених родин, старовинний годинник на долівці досі цокав, на плитах досі стояли каструлі, а в дальньому кутку майданчика завмерла маленька, самотня, ніким не потривожена гойдалка.

Ідучи по чиїхось слідах, залишених у грузькому болоті, ми із Зу обминули перекинутий набік фургончик. Я глянула на його зіржавілий каркас, і одразу відвернулася, ще міцніше стиснувши рукавичку Зу. Вона запитально поглянула на мене, але я лише похитала головою і промовила: «Жах».

Коли розпочався дощ, він почав вистукувати об металеві каркаси навколо нас, з лящанням шарпаючи розхитані дахи і двері-ширми. Коли в одного із трейлерів на нашому шляху впали двері, я, зойкнувши, відскочила назад. Зу лише перестрибнула через них і показала вперед — туди, де поринули в розмову Чабс і Лаям.