Олександра Бракен - Темні уми

Зу залізла до машини першою, відтак я, не дивлячись на жодного з хлопців, подалася за нею, прямуючи до задніх сидінь, де могла випростатись і сховатись від будь-яких небажаних запитань.

Чабс, ще раз зиркнувши на мене, сів на переднє пасажирське сидіння. Він так міцно стулив свої повні губи, що вони аж побіліли. Згодом його увагу цілком поглинула книга, що лежала в нього на колінах, і він удав, ніби мене взагалі немає.

Чорна Бетті загурчала, коли Лаям натиснув на педаль акселератора, і все моє тіло завібрувало разом із машиною. Вона була єдиною з-поміж нас, кому тривалі розмови були до смаку.

Дощ так і не вщух, і тепер навколо машини наче хтось розливав сіру фарбу. Вікна запітніли, і якийсь час я тільки тим і займалася, що спостерігала за дощем. Світло від фар зустрічних автівок пробивалося крізь вітрове скло, але до сутінок ще було далеко.

Потім Чабс увімкнув радіо, заповнивши тишу репортажем про бензинову кризу в Америці та, як наслідок, пошук нафтових родовищ на Алясці. Якщо я ще не задрімала, то протяжний монотонний голос диктора обов’язково допоміг би мені в цьому.

— Агов, Зелена, — гукнув Лаям, озираючись. — У тебе прізвище є?

Спочатку мені захотілось збрехати, назватися тією, ким я не є, але тоді я подумала, що так було би нечесно. Якби я впустила їх у своє життя, вони би швидко про мене забули.

— Ні, — відповіла я. У мене був Псі-номер і прізвисько, яким мене називала бабуся. Все решта не мало значення.

Лаям знову звернув погляд на дорогу, його пальці при цьому щось вистукували по керму.

— Зрозуміло.

Я трохи опустила сидіння і затулила обличчя руками. Невдовзі я заснула, саме коли грозові хмари розійшлися, являючи очам незаймане нічне небо. Без шуму дощу я чула лише тиху пісню, що лунала з динаміків, та глибокий голос Лаяма, який підспівував їй у такт.

Мене розбудив Чабс. Він швидко ляснув мене по плечу, так наче боявся мене потрусити, бо тоді йому довелося би доволі довго торкатися мене, але й цього було досить. Згорнувшись клубочком, я спала на одному із тісних сидінь, але, відчувши його доторк, зірвалася з місця, вдарившись головою об вікно. Я відчула потилицею, яке воно холодне, коли мало не спіткнулась у вузькому просторі між переднім і моїм сидіннями. На єдину туманну мить я не могла згадати, де я є, а те, як я сюди потрапила, — і поготів.

На очі знову потрапило обличчя Чабса, він звів брову догори, побачивши, що я не годна дати собі раду із власними руками і ногами. А потім все повернулося до мене, як удар у горло.

От чорт, от чорт, от чорт, — думала я, прибираючи з обличчя пасмо свого темного волосся. Я ж лише хотіла дати відпочити очам кілька хвилин, а тепер хтозна-скільки часу я перебувала в ауті. Висновуючи з виразу обличчя Чабса, дрімала я не кілька хвилин.

— Тобі, бува, не здається, що ти трохи переборщила зі спанням? — уїдливо поцікавився він, склавши руки на грудях. У фургончику наче потепліло, і я не могла збагнути чому, аж поки не підвелася й не помітила темно-синє покривало, яким було запнуте заднє скло.

Ця ситуація так мене вразила, що коли я ворухнулася, то щось наче шпигнуло мене в бік. Я лежала у фургончику незнайомців геть незахищена — незахищена настільки, що Чабс міг покласти на мене руку. Боже, я навіть не збагну, кому з нас, врешті, пощастило більше — йому, бо я не зачистила його мізки, чи мені, бо уникла ще однієї потенційної катастрофи. Як я могла поводитись так по-дурному? Щойно вони би дізналися, що я таке, то викинули би геть, і де б я зараз була? До речі…

— Де ми? — Я знову вляглася. — І де решта?

Чабс сидів на одному із місць посередині, розподіляючи свій час між книгою на колінах та спогляданням дерев за тонованим вікном машини. Я ворухнулась, намагаючись прослідкувати його погляд, але дивитися не було на що.

— Десь неподалік прекрасного міста Кінґвуд, що в Західній Вірджинії. Лі та Сюзуме пішли дещо перевірити, — відповів він.

Несвідомо я перехилилась уперед, щоби поглянути, що він читає. Я вже багато років не бачила жодної книжки, а щоби читати її — і поготів. Чабс, утім, теж не читав. Щойно я доторкнулася до нього плечем, він різко закрив книжку і глянув на мене таким презирливим поглядом, на який тільки був здатен. Навіть пам’ятаючи про його замалі окуляри та коробку з вишивкою під переднім сидінням, я нагадала собі, що, цілком імовірно, він здатен убити мене силою свого мозку.

— Скільки я проспала?

— День, — відповів Чабс. — Генерал хоче, щоби ти нарешті прокинулась і взялася до роботи. Він сьогодні не в дусі. Може, ти тільки Зелена, але він сподівається, що ти здатна допомогти.

Я ретельно добирала те, що