Владислав Валерійович Івченко - Одіссея найкращого сищика республіки

Івана Карповича можуть бути різні несподіванки, — наказав Ілля. Тут повернулася Агнешка з водою, почала кричати, до неї кинувся брат і силоміць відвів геть. Дівчина кричала, виривалася, але нічого не могла зробити. — А я думав, що всі історії, як ви захищаєте жінок, — вигадки. Та бачу, що ні, правда. Ви ж зараз рятували її, а не себе! Дива. Піднімайтеся.

Мене відвели до воза зі скарбами, посадили поруч.

— Що ж, треба кидати жереб, — сказав Ілля.

— Може, поїдемо всі разом? — спитав Борис.

— Ми не можемо залишити табір, бо це викличе підозри, — сказав Ілля. — Робимо, як планували. Кидаємо жереб. Кому випаде — відвезе ящики і сховає в тому місці, про яке ми знаємо. Потім повернеться. Ми переночуємо, ще трохи покопаємося в могилі й скажемо, що експедиція закінчилася провалом, золото вкрали раніше. Доведеться зробити нещасний випадок для Лісімаха, наче його завалило землею. Викличемо поліцію, будемо розгубленими. І вони повірять.

— Ілля, ми не хочемо залишати скарби. А раптом вони зникнуть? — сказав Отто.

— Як це зникнуть? Ми знайшли добре місце, де їх можна буде надійно сховати. Нікуди вони не зникнуть!

— А що як той, хто поїде, не витримає спокуси? — спитав Кшиштоф, який уже повернувся. Без сестри. Чутно було плач Агнешки, здається, брат зв’язав її.

— Хлопці! — роздратувався Ілля. — Ми складали цей план разом! Обговорювали його багато разів! Дотепер строго дотримувалися його, і це принесло нам успіх. Треба й далі діяти за планом! Чи ви хочете, щоб усе покотилося шкереберть?

Ілля гнівно дивився, інші компаньйони мовчали.

— Хлопці, цей план приніс нам успіх і приноситиме його далі. Кидаємо жереб, і той, кому випаде, повезе скарби до схованки. А нам треба буде почекати добу. Завтра увечері ми заберемо золото, і в нас почнеться нове життя, про яке ми так багато мріяли! Згодні з цим, чи ні?

Компаньйони закивали.

— Що ж, тоді скористаємося картами. — Ілля дістав колоду. — Є охочі зрізати?

Усі три компаньйони вирішили зрізати.

— Що ж, тепер, як ми й домовлялися, я здаю по одній карті кожному. У кого буде найбільша, той і їде. Якщо найбільша карта буде у двох чи трьох, здаю ще по карті — і так поки не залишиться один. Правильно? — спитав Ілля. Всі кивнули. — Може, ще хтось хоче зрізати?

— Ні, роздавай, — відповів Отто. Всі дуже напружено дивилися за руками Іллі. Той поклав одну карту на долоню Борису, потім Кшиштофу, потім Отто, останню — собі.

— Дивимося.

У нього був король, у Бориса сімка, у Кшиштофа десятка, в Отто теж король.

— Чорт забирай! — зашипіли ті, кому не пощастило.

— Ще по карті, — сказав Отто. Він переможно усміхався, здається, відчував, що зараз йому пощастить. Ілля подав карту, наступну взяв сам.

— Дивимося.

У Отто знову виявився король. Він аж скрикнув, підстрибнув, показав усім. Але Ілля перевернув свою карту, і це був туз. Ілля зблід.

— Що? — Отто ошелешено дивився на туза. Ілля знизав плечима. — Як це? Що це за лайно! — Отто перейшов на крик.

— Заспокойся, — сказав Ілля.

— Я не хочу заспокоюватися! Звідки взявся туз? Звідки?

— Звідти ж, звідки твій другий король.

— Так не може бути! Так не буває!

— Ти бачив усе на власні очі. Всі бачили. Так? — спитав Ілля і подивився на інших компаньйонів. Ті не дуже охоче, але кивнули. — Слухай, це просто жереб того, хто поїде ховати скарб. Завтра ми його поділимо, потім будемо збиратися і згадувати про цю справу, яка зробила нас багатими. Ось і все.

Отто гнівно закрутив головою, тупнув, поклав руку на кобуру.

— Не треба цього, — тихо сказав Ілля.

— Заспокойся, Отто, ми все бачили, — втрутився Борис.

— Ілля поїде й за кілька годин повернеться, — запевнив Кшиштоф.

— А ви поки сховайте тіла босяків, — попросив Ілля. — І зарийте Лісімаха. Завтра викличемо поліцію, скажемо про нещасний випадок, що бідолаху привалило у могилі й ми зупиняємо роботи через цю трагедію.

Компаньйони кивнули.

— Тоді я поїхав. — Ілля заліз на віз. Намагався робити це спокійно, наче просто їде по воду. Віз рушив, компаньйони дивилися йому вслід.

— Треба сховати тіла,— сказав Борис. — Беріть лопати.

Вони відгородили ділянку загону, де стояли коні, й почали копати там. Видно було, що до важкої праці не звикли, швидко заморилися.

— Може, нам Івана Карповича задіяти? — спитав Борис.

— Не треба. Мені сестра розповідала про його пригоди, він кілька разів рятувався прямо з могил. Викопаємо, покладемо, засиплемо, так надійніше, — відповів Кшиштоф. Копали далі. Я засміявся. Настав час рятуватися. Компаньйони здивовано глянули на мене.

— А він же вас обдурив! — сказав я.

—