Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

руках ЧК були і тепер є в руках ДПУ, не маючи сили хоч якось захистити свій люд від червоного терору нової імперії. Знищені так звані буржуї, як клас, знищена і “дрібнобуржуазна” інтелігенція, а кінця теророві не видно, знищуються укапісти-боротьбисти, інші націонали. За отаманів-провідців годі й говорити, навіть сім’ї та родичі Божка, Балбачана, Ангела, Зеленого, Вітовського, Волинця, Воєвідка та сотень інших запроторено до Сибіру. Для ДПУ того мало, воно готує нові акції проти куркульства як класу,нацьковує нашого біднішого трударя на багатшого, розпалює ненависть між людьми, продовжує кликати народи, відволікаючи їх від насущних нужд, до планетарної революції, організовує через ланки свого Комінтерну вбивства противників, навішує ярлики і таврує їх, як бандитів, - так само, як те робив царат, лише куди в більших масштабах та запов­зятіше. Добродії! Вникніть! Петлюра, Махновський, Винниченко, Письменний, Грушевський, Петрушевич, Єфремов, Шумський, Подвойський, Шахрай і сотні інших народників, соціал-демократів, боротьбистів іменуються буржуазними жовтоблакитниками, незаперечними і владними господарями у нас стають прислані з Росії сискні опричники у галіфе з темносиніми кантами, в гімнастерці або матросці, в шкірянці і такій же джонці,абсолютно бездушні і розбійно-свавільні у своїх вчинках, що затямили слова “спекулянти”, “контрреволюціонери”, “саботажники”, “буржуазні елементи” і “націоналісти”. І це ж лише початки розгулу оцього опричництва, а якими ж будуть його кінці? – спитав сповнений обуру доповідач і оглянувши залу, продовжив.

-Те, що в союзному так званому уряді повністю переважає нині російський етнос, вияснено говорить, що ми є знову в загарбних обіймах насильників-старшебратців, їхніх опричників ОДПУ і під їхнім примусово-союзним патронажем. Підтверджують це не лише пореволюційні свавільно-імперсь­кі дії русофілів, не лише ототожнення новоімперії з росіянами, як гейби найреволюційнішими, а й арсенали клейм, рогів і ярликів, що їх вішають під стягом комунізму на ореоли усіх наших діячів із терно­вими вінками на чолах, які живуть і працюють на рідній ниві історії й культури. Громадо! По всьому, що нищівною бурею пронеслося за сім років по нашій скривавленій і осльозненій землі, що забрало, повторюю, десяток мільйонів кращих і найздоровіших наших народних жертв, слід зробити оцінковий підсумок і кінець-кінцем остаточний виріш у суто народних передбаченнях на майбутнє. Мало лишилося у нас здібних ораторів, не претендую і я на такого, але дозволю собі, при вашій добрій згоді, дещо сказати в цей святковий день, пригадавши і потуги нашого суспіль­ства, і його біди-лиха. Із сімнадцятого і до двадцять третього року країни Антанти та Малої Антанти, а головне Австро-Угорщина, Польща, Болгарія, Чехія і Словаччина в результаті політичної сліпоти і глухоти, які досягли злочинної інфантильності, не лише не допомогли УНР і ЗУНР, як захисному своєму коридорові від агресії Росоімперії, а й знищили їхврешті і  ігнорацією, і байдужістю та поміччю білогвардійщині в сьогоденних вигодах, уготувавши неволю для майбутніх поколінь і своїх нащадків. Не мудріші і Великобританія, Франція, Італія, Німеччина, включно із США та Японією, які, мислячи тими ж діточо-політичними категоріями, допомагали в отому нашому вмиранні. Це непоправима їхня помилка по відношенню до інтересів коло ста дев’яноста інонародів, анексованих російською імперією, і до їхніх власних державних. Адже завдяки їхній підтримці білогвардійщини стало можливим реанімаційне відродження і новоісторичення великої розбоєм і держимордством імперії, яка являє світові бандитів, як героїв, узурпаторів, як херувимів-визволителів, катів, як благочинних геніїв-добротворців, злодіїв, як милостивців, дармоїдів-паразитів, як трударів, руйнівників, як творців-будівників... Це завдяки їхнім всебічним помічам новоімперія набуває все більших розмірів і набирає міці уже і в Середній Азії та Закавказ­зі, сягає знову паранойного культу в подобі не царя, то вождя, в образі всеінтернаціонального, але старшого прабратства, його опаршивленої дружби, обрядженої новою комуністичною святістю безумства і абсурду. Відтак, що ми маємо, шановна трудівнича громадо, на святому вів­тарі виборюваного нашим людом життя, його надій по революційному буреломі, в який, повторюю, значно більш поклали своїх всенародних жертв, аніж всі інші народи? З чим ми поляжемо в нам’ять нашої істо­рії? Що ми зробили ічого не зуміли зробити для рідної нашої вітчиз­ни і її щадків? Питань безліч, і відповісти, бодай на деякі, мусимо. Треба не замовчувати, що провідні наші верстви і в минулому, і тепер багато вклали праці, потуг, поту, сліз і жертв-крові на ниві захисту народних гараздів, але результатами похвалитися не можна, бо вони до вбогості мізерні. Про них і говорити соромно, бо віз і нині там, де був триста літ тому. Ми проснулися та зуміли покликати свій люд лише до українізації, освіти, своєї окремішності, і в тому закликаю вас віддати всі сили: одних - на просвітянство, других - на його засвоєння, доки вони можливі і не задушені старшебратцями.

Доповідач говорив, ніби читав, іслова його з виляском відлуню­вали в залі. Тишу порушували тільки нечасті покашлювання.

-Все було, - продовжував свою промову Аврам Більський, - в нашій історії: і героїзм та численні жертви, і небачені нужди та скрути, і лицарські змаги, кров, сльози, піт, як рідко в якого отак чисельного народу на землі. Чого ж не було в нашій історії, або чого було недостатньо? Що привело нас до таких результатів у борні? Як сталося, що ми сьогод­ні, повторюю, отакою чисельністю, на отакій багатій землі трудом наших людей не домоглися своєї державности, не одолівши ворогів? Вглядаючись, аналізуючи все пережите, ми, рештки недонищених народних провідників, приходимо до висліду - в нас не було найперше справжньої народної єдности, яку мали інші, у десятки разів менші чисельністю, не було ніколи, - зітхнув і на мить примовк доповідач, - людяно-добрих сусідів, не говорю за так званих тепер білорусів, бо вони - це штуч­но розділені імперіями ми і навпаки, не було нашого одностаю, без якого ми ставали завжди отими “лебедем, раком і щукою” протягом всієї своєї історії. Бракувало в нас і сильних, авторитетних вождів, які б своєю мудрістю і силою впливу згуртували нас, розпорошених, і повели вперед до незалежі. Їх, наших вождів,  знищували сусіди. Інші народи, приступаючи до боротьби з гнобителями, дбали про захист своїх провідців, а ми цього чомусь майже ніколи не робили або робили зовсім недостатньо. Ми часто-густо, нацьковані сусідами, міняли вождів своїх, не даючи їм змоги проявити себе у проводирстві, забуваючи просту істину, що навіть дурний свій безпорядок кращий від  розумного чужого порядку. Хапалися ми у своїй більшості і за власні гаразди та підкинуті нам здебільшого ворогами уявні вигоди, допускали зазнайство наших тимчасових проводирів, що зводило людські потуги нінащо. Прикладів, дорогі слухачі, того в нашій історії, на жаль,