Нік Ремені - Таврований

припадає будівництво знаменитої для району дороги з твердим покриттям. Близько двадцяти кілометрів. Хоч станція і називалася Путивль, перебувала вона в селищі Буринь. Коли прокладали залізницю, священики та інші впливові особи міста підкупили будівельників. Не хотілося їм, щоб залізниця спотворила старовинне місто храмів. Ті змінили маршрут, а назву станції залишили.

Не врахували священики благ цивілізації. Тепер дістатися до обласного центру, міста Суми, яке знаходилося в ста кілометрах від Путивля, являлося проблематичним. Особливо, коли йшли дощі. По ґрунтовій дорозі до Бурині, щоб сісти на поїзд, не можна було ні проїхати, ні пройти.

Сидір Артемович курирував ударне будівництво районного масштабу. На ній було сфокусовано увагу всіх. У тридцятих роках грошей на будівництво держава не мала, справлялися власними силами. Використовували кошти місцевих підприємств і колгоспів.

І таки побудували. Важливу роль тут зіграв Сидір Артемович. З кожного питав. І в той же самий час не проходило дня, щоб не випив з підлеглими. Позаочі ті підсміювалися над ним, любили розповідати різні історії, але в очі Ковпаку говорити боялися.

Коли дорогу ввели в експлуатацію, Сидір Артемович міцно посварився з начальством. Був він різким і невгамовним. Його звільнили з роботи. Він запив. Навіть дружина Катерина Юхимівна, яка продавала квитки в лазні, не могла зупинити чоловіка. В обох був твердий характер. Як кажуть, найшла коса на камінь.

Довго без роботи Сидір Артемович не засидівся. Навіть пішов на підвищення. У 1940 році на сесії Путивльської міської Ради його обрали головою міського виконавчого комітету.

Брати пішли слідом за головою міськради.

Костя пояснював ситуацію:

— Їхав до тебе. Привіз з дому дещо. Зустрівся з Сидором Артемовичем. Підвіз його. Розговорилися про тебе. У нього є пропозиція.

Вони зайшли в просторий кабінет голови міськради. В центрі стояли оббитий зеленим сукном стіл з письмовим приладдям, паперами, крісло. Біля стін по колу — стільці.

Ковпак зняв і повісив на вішалці біля входу свій кожух. Запросив гостей сідати. Сам обережно опустився в крісло.

Перед Руднєвим сиділа середнього зросту літня людина з борідкою клинцем. З сивим волоссям і чітко позначеною лисиною, яку господар ховав під зачесаним набік довгим волоссям. Йому виповнилося 54 роки, але виглядав він старше своїх років. Голова міськради поправив рукою з двома понівеченими пальцями сірий пом'ятий костюм без краватки, розстебнутий комір сорочки.

Мабуть, господар не надавав своєму зовнішньому вигляду особливого значення. Та й перебував він вже в тому віці, коли зовнішність відступає на другий план. Ковпак дістав з кишені кожуха кисет з самосадом, спеціально складену газету. Відірвав листик. Насипав туди тютюну і, не поспішаючи, згорнув цигарку.

Подивився темними циганськими очима в сторону гостя.

Перед ним сидів у розквіті років стрункий чоловік. Голова міськради мимоволі замилувався його чорним, ретельно розчесаним волоссям, довгастим обличчям з круглими щоками. Той дивився на нього темними уважними очима.

Було щось тверде в його погляді, а й сором'язне. Природна м'якість, яку старий служака відчув відразу.

Ковпак кілька разів затягнувся. Закашлявся. Не втримався від запитання:

— Служив начальником політвідділу бригади? Хлопче, шо тебе сюди занесло?

— Комісували з армії за станом здоров'я. Приїхав на батьківщину.

Семен Васильович дістав портсигар. Попросив господаря кабінету прикурити.

— Я в 1926 комісувався. Замучила спина. А зараз зуби достають. Тільки з больници, — доторкнувся до щоки голова виконкому міськради.

— До 26 року в армії?

— Воєнком в Павлограді, Кривому Розі, — відповів Ковпак. — Довго перераховувати. Помотався по країні.

Сидір Артемович згадав своє минуле. У його житті було багато ситуацій: спочатку затопчуть в грязь, а потім прославлять. Не знаєш, що чекає завтра. Круті повороти в своїй долі він отримував через прямий, різкий характер. Але все одно весь час перебував на плаву. На керівних посадах.

Сказав колишньому комісарові:

— Підеш в Осоавіа… тьху, як воно там називається…

— Тсоавіахім, — уточнив Руднєв.

— Так. Громадська організація. Сам понімаєш. Це не бригада.

— Розумію, — лаконічно, по-військовому відповів Руднєв.

Сидір Артемович підсунув до себе чорний телефонний апарат, підняв трубку.

— Здрастуйте, Ковпак. Дівчино, дайте мені голову райвиконкому.

В очікуванні відповіді тягнув цигарку. Нарешті, телефоністка з'єднала його з головою.

— Петрович? Здрастуй! Тут у мене хороша кандидатура на посаду голови Тсоавіахіму. Хто? Полковий комісар. Так. Комісували. За станом здоров'я.

Сидір Артемович поклав трубку. Знову затягнувся цигаркою. Подивився спідлоба темними очима в сторону Руднєва.

— Питання вирішено, — сказав.

Руднєв ніяк не міг звикнути до дикого суржику свого співрозмовника. Його дивувало, що голова міськради через кожне слово матюкався. Він нагадував йому селянина. Такий тип мужиків він часто зустрічав в селах. Прямий. Грубий. В кишеню за словом не полізе. Відразу відшиє неугодну людину. Змусить поважати себе без особливих умовлянь. Якщо треба, і в морду дасть.

Такі мужики зазвичай закінчували один-два класи церковно-парафіяльної школи. Насилу читали й писали. Зате добре рахували. Єдиним університетом для них був життєвий досвід.

Ковпак курив цигарку і розповідав про своє життя. Постійно скрашував мову матом. Він не соромився матюків. Вимовляв їх навіть з насолодою, в розтяжку, ніби скріплював сказане ним, надавав йому силу.

На Далекому Сході Семен Васильович теж наслухався матюків. У місцевих жителів вони були в крові. Дитина тільки навчилася вимовляти слова, вже вживала мат.

Але Руднєв відкидав їх, як лушпиння. І тільки в хвилини крайнього роздратування дозволяв собі міцне слівце.

Руднєв розповів новому знайомому про своє життя. Промовчав тільки, що близько двох років провів у в'язниці, що тіло ще не відійшло від побоїв, часто прихоплювало легені. Іноді довго бив кашель, так що неможливо було