Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

що нас наближає до смерті, – продовжувала Марджі. – Старанно приховують ознаки старіння, щойно вони починають з’являтися. Цінують тільки молодість та її приваби, ними одними хизуються, так начебто старість – це щось ганебне чи страшне. Навіть філософи вдаються до ліфтингу й культивують юний вигляд.

Вона розсміялася.

– Однак, – продовжила, – коли в людей запитують, чи вони щасливі, тих, хто відповідає «так», більше серед шістдесятилітніх, ніж серед двадцятилітніх…

І піднесла чашку до вуст.

– Колись у селах люди щотижня родинами ходили на кладовище, навідуючи предків. До них зверталися подумки, з ними розмовляли, зрештою, зберігали зв’язок, щось та й існувало між ними і нами. І доки дорослі доглядали територію та квіти, діти гралися на довколишніх могилах і невимушено звикалися зі смертю.

Марджі випила кілька ковтків чаю, Джонатан також. Благодатне тепло напою розлилося по його тілу, й він розслабився.

– Сьогодні неприйняття смерті присутнє скрізь, – вела далі Марджі. – Воно пояснює, зокрема, одержимість декого відсуненням меж, як у плані фізичному й фінансовому, так і в плані статусу, інтимних відносин, влади… Саме тому в наш час ми настільки захоплюємося великими спортсменами, які відсувають межі тіла, та знаменитостями, які внаслідок свого статусу чи творчості буцімто демонструють безсмертя…

Вона поставила чашку.

– Однак, як не парадоксально, саме усвідомлення наших меж може стати визвольним. Власне, повністю їх прийнявши, ми зможемо розцвісти, розкрити свою креативність і навіть взятися за здійснення великих справ. І оскільки смерть є найбільш суттєвою і неминучою межею… наше життя направду починається в день, коли ми усвідомлюємо, що настане час, коли ми помремо, і повністю його приймаємо.

Метелик знявся з базиліка й радісно полетів, легенько гойднувши квітку.

Вдалині, в океані, вітрильник наче вловив вітерець, який його зрушив з місця.

Джонатан промовчав. Навіть якщо він досі сердився на тітку за страждання, якого йому завдало те облудне передбачення, у глибині душі він знав, що саме після подолання страху перед смертю справді почав цінувати життя так, як ніколи досі. І тоді нарешті зрозумів важкохворих людей, які інколи казали, що вони вдячні болю, якого вони зазнали.

– Усвідомлення смерті дає змогу позбутися своїх ілюзій, – сказала Марджі. – Можна несподівано усвідомити, що насправді є цінним у нашому житті. Все решта, що до того часу займало нашу увагу й забирало енергію, раптом стає другорядним. Нашому засліпленню настає кінець, наші химери зникають. Людина дозволяє собі бути сама собою, висловлювати все, що відчуває, жити так, як хоче жити.

Вона поставила чашку й додала:

– Добре жити – значить підготуватися до смерті без жалю.

Джонатан мовчки погодився.

– Бачиш, взагалі смерть вочевидь не є такою страшною. Кожен по-своєму бачить смерть, у кожного свої погляди в цьому плані. Навіть відклавши набік релігійні тлумачення, маємо більше підстав думати, що вона є тільки переходом в інший стан, іншу форму життя, ніж вірити в те, що від нас зостанеться лише порох. Навіть найпереконливіші апостоли матеріалістичного бачення життя нездатні надати таких доказів. І навпаки, ми маємо незліченні свідчення, які збігаються, від людей, що пережили досвід неминучої смерті.

– Деякі з них я читав.

– Є багато таких, які побували у глибокій комі, практично у стані мозкової смерті, і невідомо як повернулися до життя, вони можуть точно описати події, які відбувалися довкола них під час коми, й навести слова, якими обмінювалися відвідувачі та лікарі, інколи розповісти навіть те, що відбувалося… в сусідній кімнаті. Багато хірургів зібрали свідчення оперованих пацієнтів, які після пробудження дуже фактологічно розповідали про дії й слова персоналу, який був присутнім при операції, й могли описати предмети, наявні в іншому залі, де вони ніколи не бували. Таке траплялося навіть із науковцями… матеріалістами! Марно говорити, що пізніше вони переглянули свою позицію…

Вона розсміялася і додала:

– Звісно, з тих пережитих досвідів не можна робити ніяких висновків, однак спокусливо припустити, що наша душа, яку часто ототожнювали із мозком, в нашому тілі не замкнута, вона може від нього звільнитися, а в призначений день повністю відділитися.

Уявивши цей образ, образ, у який йому самому хотілося б повірити, Джонатан усміхнувся. Марджі замовкла. Оповитий святобливою тишею, сад начебто заснув. Почувся пташиний спів. За кілька метрів від них сів дрізд з пір’ям кольору антрациту.

Раптом несподівана думка виникла в голові Джонатана.

– Але ти дуже ризикувала з циганкою. Я міг погано зреагувати, погано закінчити…

Вона послала йому одну зі своїх найосяйніших усмішок.

– Я досить добре тебе знаю, мій дорогий, щоб угадати твою реакцію. Зокрема, – сказала вона з хитрим блиском в очах, стишивши голос, ніби звірялась у якомусь гріхові, – була певна, що ти до мене приїдеш!

Джонатан глянув на тітку, обличчя якої сяяло, а в очах світилась пустотливість. Яка все-таки в нього класна тітонька!

Далі обвів поглядом сад і неймовірний краєвид, що відкривався до самого небокраю, де океан зливався з небесами. Знявся західний вітер, який привабив нові вітрильники. Джонатан глибоко зітхнув. Морське повітря було насичене запахом вічності.

~ 42 ~

Минуло кілька тижнів, після хвилі осінніх холодів знову стало тепло, прийшло так зване бабине літо, яке додавало втіхи у серця мешканців і туристів Сан-Франциско.

Втомившись від довгих післяобідніх сидінь перед телевізором, Райян знову звернувся до своєї камери за довгими чорними шторами. Він давно не знімав, але, наклавши навушники на вуха й притулившись оком до об’єктива, спостерігав за клієнтами тераси й слухав їхні розмови. Сам не знав навіщо.

Відкрив баночку кока-коли, зробив ковток, витер вологі руки футболкою й повернувся на свій пост.

На вуличці обіч кав’ярні, на розі проспекту припаркувався кабріолет «Порш». З нього вийшов Майкл. Райян провів його поглядом і всміхнувся: впродовж двох тижнів він скрізь з’являється разом з авто, це вперше Майкл не обернувся, щоб кинути оком на свій болід, ступивши кілька кроків.

Він сів за стіл і роззирнувся, щоб переконатися, що привернув увагу. У цьому він ніяк не змінився. Подав знак офіціантові.

Райян наблизив зображення.

– Каву, – попросив Майкл.

Офіціант кивнув і відійшов.

Майкл знову обвів терасу поглядом, за якусь мить його очі застигли в безмежжі, майже інертні, загублені в пустці.

Офіціант поставив каву і пішов.

Упродовж кількох тижнів Майкл завжди сидів за столом один. І каву пив отак, на самоті.

Ця картинка викликала у Райяна якусь тривогу. Він немов уперше в житті відчув до когось співчуття, поставив себе на його місце і відчув його самотність.

Відвів широкий план назад. Тераса була майже вся заповнена. Багато туристів,